Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось знайшли папери, що викликатимуть питання.

На кілька кроків далі, навпроти дверей котеджу, зібралися залишки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мел Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали переляканими: кожен із них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітного майданчика лежала купа наплічників, коробки з камінням, ящики із золотом і різне спорядження. Поруч із кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Ґрем Келлі.

Рудий знизав плечима.

— Як знаєш.

— Коли все заспокоїться, я повернуся по них.

Криваво-червоні очі підскочили й уп’ялись у пом’яте обличчя сивочолого. Тієї миті рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Неприємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.

— Джейсоне…

— Ідіть. Вам уже час.

Стрільці переминалися з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він уперто силкується зробити її ще гіршою.

— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.

— Паїтіті було найбільшим, — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.

— Так, воно найбільше, та не єдине, — повторив рудий, зробивши наголос на словах «не єдине» й обвівши рукою рештки зруйнованого табору. Все, чого не вдавалося прихопити із собою, чоловіки потрощили.

Тепер уже Х’юз-Коулман стенув здоровим плечем, мовляв, тобі не втямити. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:

— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки та золото, — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них стрільці не заберуть усе цінне. — Тіла розчленуй і розкидай джунглями. Цього разу нам не потрібна зайва увага.

— А мулат?

Сивочолий вигнув ліву брову та подумав, перш ніж відповісти.

— Не чіпай. Я потім вирішу.

— Добре, Джейсоне.

— Рушайте, — чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, супились.

— Босе, ви б пішли з нами… — якби не хрипкий голос, Род Холмґрен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитись із ним у дитсадку.

— Не переймайся, Роде, я вас наздожену, — всі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуерто розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, решта спробує злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на обличчі стрільця, чоловік поквапився додати: — Якщо не наздожену, то побачимось у «Niutōua»[178].

— Так, — Род зрадів, схопившись за підкинуту Джейсоном ідею. — Побачимося на острові!

Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим прилаштувати на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, та його миттю примусили заткнутися, зацідивши кулаком у зуби. Ґремові довірили нести чорний мішок із золотими виробами із підземелля.

Через хвилину кавалькада витягнулася вервечкою в напрямку входу до підземелля. Род ішов першим, за ним сунули науковці й мулат, замикали колону Боб із Роджером.

Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Коулман у задумі тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді сивочолий озвався:

— Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?

— Учора ввечері. 211-й «Escuadrón Aéreo» три дні тому передислокували з Арекіпи до Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше вирушить у сельву… Українець і японка зчинили забагато галасу.

— Що за 211-й? — насправді Джейсона це не цікавило, він лише хотів потягнути час. Рудий тільки здогадувався, а от Джейсон знав напевне, що вони розмовляють востаннє.

— Два Мі-35П і щонайменше шість Мі-25Д у повній бойовій готовності.

— Зрозуміло… — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.

— Є ще дещо, — рудий невдоволено вигнув брови. — Ходять чутки, нібито до узбережжя Перу із Сан-Дієго рухається американський авіаносець.

— Що?! — цього разу зацікавленість була щирою.

— Може, неправда. А може, це через мулата, — рудий кивнув у бік колони, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі виявили бажання втрутитись. Уряд Перу видав формальний запит про допомогу в операції, й ось — «US Navy» щодуху мчить сюди.

— Через мулата? Вирядити сюди авіаносець? Маячня! Він лише прикриття… Щось пронюхали… — процідив Джейсон. Губи вималювали зловтішну посмішку. — Хрін вам! — він повернув обличчя до співрозмовника: — Але що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди… вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!

— Не знаю… Я переповів усе, про що довідався. Ти просто мусиш усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи й ушивайся звідціля.

— Я встигну, — посмішка згасла, Джейсон наче просів. Через пониклу голову виглядав згорбленим старцем. — Це не займе багато часу.

Рудий знову відчув, як зашкребло під серцем. Якщо ця таємнича «справа» займе так мало часу, то чому не зробити її давно й піти разом із усіма?

— Ти ж не будеш… — рудоволосий нарешті наважився запитати відверто, проте Х’юз-Коулман обірвав його.

— Прощавай, — уникаючи погляду у вічі, простягнув руку.

Рудий потиснув долоню.

— Щасти тобі, Джейсоне.

Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до крайки горішньої тераси та спостерігав, як десятеро навантажених важенною ношею чоловіків виходять із Твердині й зникають у джунглях. Замикав процесію рудий. Перед тим як пірнути в хащі, він озирнувся та розрізнив на тлі неба силует Джейсона. Рудий підйняв руку й помахав. Х’юз-Коулман не відреагував.

Постоявши, Джейсон розвернувся та поплівся до ангара. Лишившись на самоті, чоловік розслабився. Зазвичай випнуте підборіддя впало на груди, руки звисали вздовж тіла та майже не рухалися під час ходьби. Пасма сивого волосся сповзли на лоба, частково ховаючи розмиту сірість очей.

Усередині було пусто, якщо не брати до уваги рядка металевих шаф, відгороджених дротяною перегородкою в дальньому куті. Вгорі кожної шафки красувалася жовто-чорна, вицвіла від часу наклейка з малюнком черепа та написом «DANGER!!! Do not open without permission!». Спрощене зображення черепа виглядало смішним, а не зловісним.

Джейсон попрямував до шаф, на ходу дістаючи з кишені ключі. Розмірені кроки гучно відлунювали від циліндричного даху ангара. Звуки скрапували на бетон, відбивались і знову летіли до стелі, створюючи ілюзію, нібито чоловік у ангарі не сам.

Підступивши до крайньої шафи, Джейсон Х’юз-Коулман відімкнув навісний замок і розчахнув дверцята. Всередині було чотири полиці, доверху закладені сірими брикетами з підписами «С4 explosive». Пластична вибухівка. Чоловік покрутив головою в пошуках сумки чи пакета, щоб за один раз забрати