Читати книгу - "Все королівське військо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Навіщо ви так, Хазяїне, навіщо ви так?
А Хазяїн, уже пройшовши далі, обернувся на ці слова й сказав:
— Давно слід було це зробити. Ти давно це заслужив.
Потім він підійшов до Ларсона, який, не зважаючи на те, що діялося, узяв своє пальто й капелюха і спокійно чекав, поки вляжеться буча. Хазяїн став просто перед ним, майже впритул. А тоді схопив його за вилоги піджака і присунув своє налите кров’ю обличчя до його сірого.
— Залагодили,— мовив він,— еге ж, залагодили. Але ти… ти гляди, не постав мені хоч одного шпінгалета, недодай хоч одного прута в арматуру, насип хоч ложку зайву піску в бетон, урви хоч крихту мармуру… і присягаюся богом… присягаюся богом… я з тебе душу вийму… я тобі…— І, не відпускаючи вилог, рвучко розвів руки. Гудзик, на який був застебнутий Ларсонів піджак, покотився по підлозі й цокнув об камін.— Бо це моя лікарня,— сказав Хазяїн.— Ти чуєш, моя… моя!
У кімнаті запала мовчанка; чути було лише важке дихання Хазяїна.
Даффі, забувши про затиснуту в руці хусточку, якою перед тим утирався, спостерігав цю сцену з побожним жахом на обличчі. Ласун сидів незворушно, ніби нічого не бачив і не чув.
А Ларсон, якого Хазяїн усе ще тримав за вилоги, стояв, і оком не змигнувши. Я мусив віддати йому належне. Він не здригнувся. У нього в жилах текла крижана вода. Ніщо не могло дійняти його до живого — хоч ти його ображай, хоч лай, хоч души, хоч роби з його обличчя шніцель. Він був справжній ділок. Знав ціну всьому.
Він стояв перед важким, налитим кров’ю обличчям, хоч у ніс йому, напевне, тхнуло гарячим перегаром, і чекав. Нарешті Хазяїн пустив його. Просто розтиснув руки, розчепіривши пальці в повітрі, і відступив назад. Тоді повернувся спиною до Ларсона й пішов геть, наче від порожнього місця, його ноги в шкарпетках ступали безгучно, голова ледь похитувалась у такт ході.
Він сів на канапу, нахилився вперед, упершись ліктями в коліна й звісивши руки, і втупив очі в пригаслий жар у каміні, неначе був у кімнаті сам-один.
Ларсон, не кажучи й слова, рушив до дверей, відчинив їх і вийшов, залишивши двері навстіж. Малюк Даффі й собі подався до дверей, з тією особливою легкістю, з якою колихається на воді, випливши на дев’ятий день, роздуте тіло потопельника,— з такою легкістю може рухатись тільки гладка людина, ступаючи навшпиньках. Уже в дверях, узявшись за ручку, він обернувся. Коли його очі спинилися на нерухомій постаті Хазяїна, в них знову зблиснула лють, і я подумав: їй-богу, він ще має якісь людські почуття. Потім він спіймав мій погляд і подивився на мене з виразом страдницького німого волання, що благав пробачити його за все, зрозуміти й пожаліти, благав не думати погано про бідолашного старого Малюка Даффі, що вчинив так, як щиро вважав за найкраще, а йому вихлюпнули в обличчя оте питво. Хіба він не має ніяких прав? Хіба бідолашний старий Малюк нічого не почуває?
Потім він вийшов слідом за Ларсоном. Двері він ухитрився причинити так, що й не шелеснуло.
Я поглянув на Хазяїна: він сидів нерухомо.
— Добре, що я встиг на останню дію,— мовив я,— але мені вже час.
Певна річ, про мій законопроект не варто було й згадувати.
— Зажди,— озвався Хазяїн.
Він узяв пляшку і хильнув просто з шийки. Тепер уже тільки найсуттєвіше.
— Я сказав йому…— почав він, утупивши в мене очі,— сказав йому… як ти мені, кажу, не поставиш хоч одного шпінгалета… як ти, кажу, недодаси чого треба в бетон… як ти, кажу…
— Еге ж,— мовив я.— Я чув.
— …насиплеш хоч ложку зайву піску… тільки спробуєш… тільки спробуєш зробити щось не так… то я з тебе душу вийму! — Він підвівся й підступив до мене зовсім близько, мало не впритул.— Я з нього душу вийму! — промовив, важко дихаючи.
— Атож, так ти й сказав,— погодився я.
— Я сказав — вийму, і вийму. Хай тільки спробує зробити щось не так.
— Та певне.
— Усе одно душу з нього вийму. Побий мене бог…— Він широко розкинув руки.— Усе одно душу вийму. З усіх них душу вийму. З усіх, хто лізе зі своїми брудними лапами. Хай тільки зроблять роботу, а тоді я з них душу вийму. З усіх до одного. Вийму душу і розчавлю їх. Побий мене бог, розчавлю! Лізуть зі своїми брудними лапами. Вони ж мене змусили, змусили піти на це.
— До цього був причетний і Том Старк,— нагадав я.
Це спинило його, хоч як він розходився. Він уп’явся в мене таким поглядом, що я подумав: зараз учепиться в горлянку. Та він одвернувся й пішов назад до канапи. Одначе не сів. Тільки нахилився по пляшку, завдав їй відчутної втрати, а тоді знову втупився в мене й пробурмотів:
— Том ще хлопчисько.
Я промовчав. Він ще раз смикнув з пляшки.
— Том ще хлопчисько,— повторив тупо.
— Та певне,— мовив я.
— А оті інші!..— вигукнув він і знову розкинув руки.— Оті інші… вони змусили мене до цього… Я з них душу вийму… Я їх розчавлю!
Він довго розвивав би цю тему, якби не повалився на канапу. Та й опинившись там, ще встиг повторити свої попередні міркування, зокрема про те, що Том Старк ще хлопчисько. Потім ця одноосібна розмова урвалася, і стало чути лише його важке дихання.
Я стояв, дивився на нього і пригадував собі, як він, бозна вже й скільки років тому, вперше отак упився і заснув у моєму готельному номері в Аптоні. Відтоді він далеко пішов. Тепер я бачив перед собою зовсім не те кругле молоде обличчя братика Віллі. Усе змінилося. Атож, таки змінилося.
Ласун, що весь час тихо сидів у своєму кутку, ледь сягаючи куцими ноженятами підлоги, зліз зі стільця і підійшов до канапи. Тоді подивився на Хазяїна.
— Як колода,— сказав я йому.
Він кивнув головою, і далі дивлячись на громіздке тіло. Хазяїн лежав на спині. Одна його нога звісилася на підлогу. Ласун підняв її і примостив на канапі. Тоді побачив на підлозі зібганий піджак. Підібрав його, розправив і прикрив Хазяїнові ноги в шкарпетках. А після того звів очі на мене й пояснив, немовби вибачаючись:
— А т-т-то ще з-з-за-а-студиться.
Я взяв портфель та пальто і рушив до дверей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все королівське військо», після закриття браузера.