Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

їздити верхи, сидячи перед його сідлом, він став частіше бувати на повітрі, й смугляве його обличчя взялося свіжою засмагою. Вигляд у нього був тепер квітучий, він більше сміявся і знову зробився схожим на того молодого зухвальця з перших років війни, що, на подив атлантцям, не раз проривався крізь ворожу блокаду.

Люди, які ніколи не мали до нього особливої симпатії, тепер усміхалися, бачачи, як він проїздить з маленькою дівчинкою перед ним на сідлі. Жінки, які донедавна вважали, що їм небезпечно й перебувати в його товаристві, почали зупинятись і заводити з ним розмову, милуючись Гарні. Навіть найсуворіші старші матрони дійшли переконання, що чоловік, який так добре знається на дитячих хворобах і вихованні, не може бути геть уже зіпсутий.

Розділ LIII

Мелані вирішила на день народження Ешлі влаштувати ввечері, як сюрприз для нього, великий прийом. Про підготовку до вечора знали всі, крім Ешлі. Знали навіть Вейд і малий Бо, з яких узяли клятву, що вони збережуть таємницю, чим дітлахи страшенно пишалися. На вечір запросили всіх шанованих людей Атланти, і ті обіцяли прийти. Охоче прийняв запрошення генерал Гордон з родиною, Александр Стівенс мав бути, якщо дозволить йому стан здоров’я, сподівалися навіть Боба Тумса[25], цього буревісника Конфедерації.

Увесь ранок Скарлет, Мелані, Індія і тітонька Туп метушилися по малому будиночку, наглядаючи за неграми, що розвішували випрані фіранки, чистили срібло, натирали підлогу, готували, помішували й куштували різні наїдки. Скарлет ще ніколи не бачила Мелані такою збудженою і щасливою.

— Розумієш, дорогенька, Ешлі не відзначав свого дня народження від часу... від часу... пам’ятаєш той пікнік у Дванадцяти Дубах? Той день, коли ми почули, що містер Лінкольн оголосив набір добровольців? Ото відтоді він ні разу не святкував дня народження. А працює він так тяжко й такий втомлений вертається ввечері додому, що, мабуть, і не згадає сьогодні про цей свій день. Тож уяви собі, яка буде для нього несподіванка, коли після вечері почнуть сходитись гості!

— А як же ви розвісите ліхтарики на подвір’ї, щоб містер Вілкс не побачив, коли прийде на вечерю? — буркітливо запитав Арчі.

Він цілий ранок сидів, зацікавлено спостерігаючи за приготуваннями, хоч і не зізнавався в цьому. Йому зроду не доводилось бачити, як у місті уряджають велику вечірку, і це було щось нове для нього. Без будь-яких церемоній Арчі казав, що жінки зчинили такий шарварок, наче в домі пожежа, хоч вони всього лишень чекають на гостей, але від цього видовища його несила було відтягти навіть дикими кіньми. Особливо ж його увагу привернули паперові ліхтарики, що їх змайстрували й пофарбували в різні кольори місіс Елсінг та Фенні, бо він ще ніколи не бачив «таких штучок». Вони були сховані в його підвальній комірчині, і він добре їх роздивився.

— Боже! А я й не подумала! — скрикнула Мелані.— Як добре, що ви мені про них нагадали. Арчі. Оце маєш! Як же нам бути? Їх треба розвісити на кущах і деревах, і маленькі свічечки в них устромити, і засвітити, саме коли гості почнуть сходитись. Скарлет, а ти не можеш прислати Порка, щоб він це зробив, поки ми вечерятимемо?

— Місіс Вілкс, у вас тверезіша голова, як у більшості жінок, тільки ви легко юртуєтесь,— зауважив Арчі.— Та цього дурного чорнюка, Порка, і близько до цих штучок не можна підпускати. Він їх умліока спалить. А вони ж... такі ладні,— вибачливо визнав він.— Хай уже я їх вам розвішаю, заки ви з містером Вілксом будете вечеряти.

— Ой Арчі, який же ви добрий! — Мелані кинула на нього погляд, сповнений дитинної вдячності й довіри.— Я не знаю, що без вас і робила б. То, може, ви б зараз повстромляли туди свічечки, щоб уже менше було роботи на потім?

— Та чого ж, це можна,— наче знехотя відказав Арчі й пошкультигав до сходів у підвал.

— На всякого свій спосіб,— смішкувато заявила Мелані, коли старий бородань протупотів униз східцями.— Я все думала, як би йому накинути ці ліхтарики, але ж ти знаєш, який він. Нізащо не робитиме того, що попросиш прямо. А тепер ми спровадили його звідси на часину. Негри мають перед ним такий страх, що не можуть і працювати, коли він у них стримить над душею.

— А я, Меллі, нізащо не потерпіла б такого урвиголову в себе вдома,— роздратовано мовила Скарлет. Вона ненавиділа Арчі так само, як і він її, і вони ледве чи й віталися одне з одним. Тільки в домі Мелані він лишався у кімнаті, коли туди входила Скарлет. Але навіть і в Мелані він приглядався до Скарлет підозріливо й з холодною зневагою.— Матимеш ти ще з ним клопіт, ось побачиш.

— Та він не зробить ніякої шкоди, коли тільки підлещувати його і вдавати, що сподіваєшся від нього допомоги,— сказала Мелані.— І він такий відданий Ешлі й Бо, що мені завжди безпечніше, як він поруч.

— Ти маєш на увазі, що він відданий тобі, Меллі,— докинула Індія, і холодне її обличчя розпроменилося легким усміхом, коли вона з симпатією глянула на братову.— Я певна, ти перша особа, яку цей старий горлоріз полюбив, відколи свою жінку... відколи не стало його жінки. Мені здається, він навіть зрадів би, якби хтось завдав тобі образи, бо тоді б він залюбки порішив кривдника на знак поваги до тебе.

— О Боже! І скажеш таке, Індіє! — Мелані аж зашарілася.— Він вважає мене за дурну гуску, і ти добре це знаєш.

— Та яке має значення, що там вважає якийсь старий смердючий селюк! — гостро кинула Скарлет. Вона завжди нетямилась, коли згадувала, як Арчі ганив її за намір узяти в’язнів до роботи на тартаку.— Мені пора вже йти. Я маю пообідати, потім з’їздити до крамниці й розплатитися з продавцями, тоді ще треба на лісовий склад — заплатити возіям та Г’ю Елсінгові.

— То ти поїдеш на склад? — спитала Мелані.— Там надвечір має бути Ешлі, щоб побачитися з Г’ю. Чи ти не могла б затримати його на складі до п’ятої години? Якщо він раніше вернеться додому, то застукає нас із тортом або ще чим і про все здогадається.

Скарлет усміхнулася подумки, зразу відчувши, як проясніло у неї на душі.

— Добре, затримаю,— відповіла вона.

Вимовляючи ці слова, Скарлет уловила на собі пронизливий погляд блідих очей Індії, майже позбавлених