Читати книгу - "Син"

плач, я відчуваю єдине бажання — утекти якнайдалі звідси.

Я не знайшов що їй відповісти.

— Вибач, але я стомилася вдавати із себе великотерплячу дружину. Спочатку я думала, що ця роль мені підходить. Але тепер відчуваю, що терпець мені вже уривається. Так, я й надалі роститиму твого сина без твоєї допомоги. Та якщо ти думаєш, що я ще й триматиму своє обурення в собі, — глибоко помиляєшся.

— А хіба негри не можуть тобі допомагати з Евереттом?

— Моя мати завжди знаходить для них якусь іншу роботу.

— Цікаво, а ти взагалі уявляєш, як мені доводиться, коли я воюю? Сплю не в ліжку, як ти, а просто неба — це якщо вдається поспати, бо інколи й дощ цілу ніч іде. А ще — харчуюся не всілякими там делікатесами, а червивими галетами, і це в кращому разі. І ворожі кулі, між іншим, частенько посвистують біля самісіньких моїх вух.

— А я відчуваю себе кимось на кшталт коханки, до якої ти навідуєшся час від часу… Не вдавай, будь ласка, що живеш у суцільних муках. Ну хіба я тебе не знаю? Ти ж не згодився б на таке життя, якби воно тебе не приваблювало.

На якийсь час запала тиша. Мадлен скривилася — ось-ось розридається, — утім наступної миті мовила:

— Ні. Я не хочу, щоб твій останній спогад про мене був… ось таким.

— Зі мною нічого не станеться.

— І коли ти вже припиниш це стверджувати?

— Гаразд, вважай, що я цього не казав.

— Знаєш, спершу я побивалася лише від думки, що ти, можливо, знайшов собі якусь дівулю. А тепер розумію, що це було б краще, ніж… те, що є.

Розділ 50

Дж. Е. Мак-Каллоу

День не задався із самісінького ранку. Пілот її приватного літака захворів, і замість нього за штурвал сіла якась особа жіночої статі (вигляд вона мала такий, ніби справді тямить у цій. Вісімдесятишестирічна Джинні до цього, мабуть, десять тисяч разів підіймалася на борт літака — протягом багатьох років їй доводилося літати пересічно двічі на день. Але на цей, десять тисяч перший, раз їй раптом захотілося скасувати політ. Тож, хоча все минуло щонайкраще й літак не трясло навіть під час посадки, — вона ніяк не могла позбутися того неприємного відчуття, що виникло в неї перед польотом.

Увечері вона вийшла на терасу — помилуватися заходом сонця. Навколо панувала якась особливо урочиста тиша. Небо палало всіма відтінками червоного й пурпурового, а он там — такий соковитий жовтогарячий… Невже скоро прийде її останній день, і вона ніколи більше не побачить усієї цієї краси? А раптом їй навіть до завтра не вдасться дожити? Про це не можна думати без сліз… Хто це маячить у неї перед очима, мов надокучлива муха? Здається, Френк Мебрі. Ну чого йому від неї треба? Він що — осліп чи оглух і не бачить, у якому вона зараз стані? Та ні, у нього просто макітра не варить. Інший уже давно плюнув би та пішов геть, образившись, що на нього не звертають уваги. А цей — і досі мне в руках свого капелюха, тупцюючись на місці.

— Мем… — пробелькотів він через хвилину.

Довелося, утерши сльози, кивнути йому.

— Я оце прийшов спитати… пам’ятаєте, про що ми з вами нещодавно розмовляли?

— Ні.

Джинні й справді не розуміла, до чого хилить Мебрі (він облітав її пасовиська на невеличкому гелікоптері). Знову протерши хусточкою очі, вона подумки наказала йому забиратися прямісінько до дідька лисого. Та це не допомогло — він досі стояв на тому самому місці, думаючи-гадаючи, які б такі слова дібрати, щоб вона перемінила гнів на милість.

— Ви ж уже давно знаєте мене, Френку. Чи не так?

— Ваша правда, уже тридцять чотири роки на вас працюю. Власне, саме через це я вас і потурбував. Просто хотів спитати: чи не вирішили ви якось віддячити своїм робітникам із великим стажем — на той випадок, якщо… ну, щось станеться?

Жінка не одразу збагнула, про що це він белькоче.

— Облиште мене, будь ласка, — мовила вона, коли все зрозуміла.

Френк неохоче розвернувся й потупав до своєї вантажівки. А Джинні подумала, що аж ніяк не засмутилася б, якби він отримав удар копитом у голову від котрогось із її коней. Якщо ж його авто на ходу перевернеться або пропелер від гелікоптера на льоту відвалиться, буде теж непогано. Через нього-бо вона тепер почувається так, ніби однієї миті рознеслося на друзки все, чого вона тільки досягла у своєму житті. Про вечерю навіть думати не хочеться — краще одразу лягти в ліжко.

Ранок? Та ні, тільки-но благословляється на світ. Але заснути вже, найпевніше, не вдасться. То що, увімкнути, як звичайно, комп’ютер, щоб продивитися ф’ючерси на фондові індекси та нафту? Азійські біржі вже закрилися, однак Європа — ще торгує… та сьогодні їй навіть думати про це не хочеться. Мабуть, краще просто вдягтися та піти на кухню, як завжди, отим довгим коридором і сходами. Там іще панує напівтемрява — ранкове світло лише береться несміливо зазирати у вікна. Ті самі погруддя стародавніх римлян, величезне вітражне вікно… аж ось і сонце зійшло. Скільки тисяч разів бачила вона, як його промені, заломлюючись у різнокольорових скельцях, наповнюють майданчик над сходами чудернацьким — немовби неземним — світлом? Не злічити… Але сьогодні — нарешті! — вона помічає в цьому щось особливе й тому ніяк не може відвести очей від такої дивовижі.

«Щось надто сентиментальною ти стаєш», — подумки мовила вона сама до себе, перш ніж таки стала спускатися сходами.

Ну, ось і поїла. Тепер — покласти тарілку в посудомийну машину, і… а це що таке? Тут же повно вимитих тарілок і склянок. Але ж вона прилетіла сюди лише вчора… Зрозуміло — хтось тут без неї вечірку влаштовував.

«А мене навіть не спитали! Хто б це міг бути? Та звісно ж, Долорес. Окрім неї, на таке ніхто б не зважився».

Долорес — це її економка, яка працює тут уже років із тридцять. Вони з нею завжди дотримувалися в спілкуванні бездоганно ввічливого тону, і стосунки їхні можна було назвати навіть дружніми. Джинн Енн інколи з'являлася в домі Долорес, щоб ощасливити своєю присутністю її родину, яка збиралася на якесь свято — день народження, випускний чи щось таке. Вона обіймала й цьомала в щічку радісну господиню, мимоволі думаючи про те, що пересічні сім’ї округу Дімміт живуть значно скромніше, ніж ця. А чому? Тому що Долорес пощастило