Читати книгу - "Викрадачі"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 153 154 155 ... 171
Перейти на сторінку:
він повільно підвівся, незважаючи на моє прохання не робити цього (декілька перекручених французьких слів), і простяг мені свою прозору руку. На зріст він був дещо нижчим за мене, сама шкіра й кістки, але стояв прямо. На ньому була строката святкова сорочка, темні брюки, червоний кардиган із золотими ґудзиками. Мізерні залишки волосся були зачесані прямо, ніс майже такий прозорий, як і руки, щоки густо-червоні, очі за склом окулярів карі, але вже побляклі. Замолоду обличчя мало привертати увагу жінок: темні очі, широкі вилиці, тонкий прямий ніс. Руки в нього тремтіли, але потиск був рішучим. У мене пробігли спиною мурахи, коли збагнув, що саме ця рука пестила Беатрисину дочку, чиї руки сама Беатриса, поза сумнівом, багато разів тримала й гладила.

— Доброго ранку, — привітав він мене англійською мовою, з акцентом, але ясно й чітко. — Заходьте, будь ласка, сідайте. — Вказав на крісло рукою із синіми нитками судин. — Газет забагато. — Посмішка відкрила на подив молоді й рівні зуби, вставні. Я прибрав з другого крісла газети й зачекав, поки він усядеться сам, спираючись худорлявими руками на підлокітники.

— Мсьє Робінсоне, дякую, що погодилися зустрітися зі мною.

— Для мене це радість, — відповів він. — Хоча, як я вам вже писав, людина, яку ви згадували, не користується моєю любов’ю.

— Роберт Олівер хворий, — пояснив я. — Підозрюю, що він хворів уже тоді, коли поцупив у вас листи, тому що його захворювання має циклічний характер, до того ж воно хронічне. Проте я розумію, що його вчинок мав засмутити вас дуже сильно. — Я обережно витяг листи з внутрішньої кишені піджака, розгорнув складений великий конверт і показав йому, перш ніж передати всю зв’язку в його руки.

Анрі з великим подивом поглянув на листи, підняв очі на мене.

— Це належить вам? — запитав я.

— Так, — була відповідь. Щоки в нього затремтіли, ніс почервонів і затіпався, голос зраджував його, а на очі на мить набігли сльози. — Якщо бути точним, вони належали Оде де Клерваль, з якою ми прожили більше двадцяти п’яти років. Її мати на смертному одрі передала їх Оде.

Я уявив собі Беатрису — не молоду й відверту, але вже літню, можливо, посивілу, замучену хворобою, передчасно вмираючу, їй же не було ще шістдесяти. Недалеко від мого власного віку, і в мене не було дочки, яку я залишав би на цьому світі.

Я стримано кивнув, висловлюючи таким чином співчуття до того обурення, яке мало опанувати Анрі. Здається, його очі за окулярами в золотій оправі бачили ще досить добре.

— Мій пацієнт, Роберт Олівер, напевно, не усвідомлював, якого болю він завдає вам цією крадіжкою. Не можу просити, щоб ви йому пробачили, але сподіваюсь, що ви зрозумієте його. Він закохався в Беатрису де Клерваль.

— Це мені відомо, — відказав Анрі досить різко. — Я також знаю, що таке одержимість, якщо ви це маєте на увазі.

— Мушу вам сказати, що я читав ці листи, замовив їх переклад. І я не розумію, як можна в неї не закохатися.

— Вона була, напевно, дуже милою, tendre.[151] Ви ж знаєте, що я теж кохав її, через її дочку. Але яким чином ви самі зацікавилися нею, докторе Марлоу?

Він пам’ятав моє прізвище.

— Через Роберта Олівера. — Я розповів йому про арешт Роберта, про мої спроби ближче познайомитися з ним у перші тижні перебування в моїй лікарні, про обличчя, яке він без упину малював, а потім і писав фарбами замість того, щоб розмовляти про те, як мені потрібно збагнути ту примару, яка тяжіла над ним. Анрі Робінсон слухав, склавши долоні разом, згорбивши плечі, дуже уважний і трохи схожий на мавпу. Час від часу він кліпав очима, але не перебивав. Я розповідав йому далі, відчуваючи дивне полегшення: про свої розмови з Кейт, про те, як Роберт писав портрети Беатриси, про Мері й про те, як Роберт пояснював їй, що вперше побачив Беатрису в натовпі. Про візит до Педро Кайє я не став розповідати.

Анрі мовчки слухав. Я згадав свого батька — у порівнянні з Анрі Робінсоном той був молодим чоловіком, з власною машиною й подругою. Але Робінсон, подібно до батька, багато про що здогадається сам, навіть про те, чого я не сказав. Я вимовляв слова повільно й чітко, не був упевненим, наскільки добре він володіє англійською мовою, соромився того, що навіть не наважуюсь сказати вголос кілька слів французькою, бо то звучало б жахливо. Здавалося, він мене розуміє, в будь-якому сенсі. Коли я закінчив розповідь, він постукав пальцями по зв’язці листів, що лежала в нього на колінах.

— Докторе Марлоу, — сказав Анрі, — я глибоко вдячний вам за те, що ви повернули мені ці листи. Я розумів, що вкрасти їх міг лише Роберт Олівер, тому що вони зникли саме після його другого візиту. Він тримав їх у себе кілька років.

Я згадав, як у Кейт повзав по підлозі в його кабінеті, вдивляючись у слово «Етрета».

— Так. Але, гадаю, він вам цього не розповідав, позаяк взагалі не розмовляє. — Анрі Робінсон поклав ногу на ногу. — Вперше він приїхав сюди на початку дев’яностих, після того як прочитав в одній статті про мої стосунки з Оде де Клерваль. Він написав мені листа, а я був настільки зворушений його захопленням і тим, як серйозно він ставиться до мистецтва, що погодився на зустріч. Ми досить багато розмовляли — так, тоді він точно розмовляв. І слухав дуже добре. Направду, з ним було цікаво.

— Можна запитати, про що саме ви з ним розмовляли, мсьє Робінсоне?

— Можна. — Він поклав руки на підлокітники. У цій людині була якась дивовижна сила, і той тонкий ніс, підборіддя, павутиння волосся. — Я назавжди запам’ятав, як він увійшов у мою квартиру. Як вам відомо, той Роберт Олівер дуже високий, ставний, немов оперний співак. Я мимоволі відчував якесь приниження: він же абсолютно стороння людина, а я жив тоді зовсім самотнім. Але гість зачаровував. Він сидів у кріслі — я гадаю, там, де ви зараз сидите, — й ми спершу розмовляли про живопис, потім про мою колекцію картин, яку я подарував музею Ментенон, за винятком однієї картини. Того дня він якраз відвідував музей і знаходився під сильним враженням від побаченого.

— А я ще не був у Ментенон, але хочу туди завітати.

— Ну, все одно… Тож ми сиділи й розмовляли, нарешті він запитав, чи можу я йому розповісти, що мені відомо про Беатрису де Клерваль. Я трохи розповів йому про її

1 ... 153 154 155 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"