Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

дома, поки нарешті не зустріла вас, Заводний Птаху. Та ні, перед тим я підробляла на фірмі перук. Чому перук? Ще одна загадка. Не пригадую. Можливо, щось у мозку зрушилося, коли я вдарилася головою під час аварії. Або від психічного шоку я взяла собі за звичку запихати бозна-куди все, що зберігала в пам’яті. Як білка, що ховає де-небудь горіхи, а потім знайти не може. (Ви такого ніколи не бачили? А я бачила. І насміхалася з такої дурненької білки. Не знаючи, що й зі мною таке станеться.)

В усякому разі, я взялася готувати звіти для фірми перук і так собі вподобала цю роботу, що подумала: перуки — моя доля. Несподівано, ні сіло ні впало. Чому перуки? А не панчохи? Не дерев’яні ложки? Якби панчохи або ложки, то я, напевне, зараз не працювала б запопадливо на фабриці перук. Правда? А якби через мене не сталася ця дурна аварія, того літа я не зустріла б вас на задвір’ї, на доріжці. А якби ми не зустрілися, ви не дізналися б про колодязь Міявакі, отже, не з’явилася б у вас на обличчі пляма, а вас самого не затягло б у вир таких дивних справ… Так могло статися. Як подумаю про це, то запитую себе: „Де ж тут логіка й послідовність?“

А може, у світі є різні породи людей. В одних життя логічне й послідовне, як у горщику з тяванмусі, а в інших повне недоладностей, коли виходять макарони в панірувальних сухарях. Мені, наприклад, здається: якби мої батьки поставили в мікрохвильову піч тяванмусі, а вийняли макарони в панірувальних сухарях, то все одно казали б: „Отакої! Видно, помилково поставили макарони в панірувальних сухарях!“ А може, наполегливо переконуватимуть себе, що насправді це тяванмусі, а макарони їм тільки привиділися. Якби ж я по-доброму пояснювала, що бувають випадки, коли тяванмусі перетворюються в макарони, вони нізащо не повірять, а навпаки — розсердяться. Заводний Птаху, ви розумієте, про що йдеться?

Я вже одного разу писала, що ще поговоримо про вашу родимку. Про те, як я її поцілувала. Здається, писала в першому листі. Пам’ятаєте? Відтоді, як улітку минулого року ми розсталися, я все згадую той час і думаю про те, що було, постійно, як кішка, що невідривно дивиться на дощ за вікном. Власне, що це було? Зізнаюсь, не вмію пояснити. Може, пізніше, років через десять або й двадцять, при нагоді, коли стану дорослішою й розумнішою, зумію, а зараз — ні. На жаль, зараз мені не вистачає здібностей або розуму, щоб знайти відповідні слова.

Можу чесно сказати: без плями ви мені більше подобалися. Е ні, я неправильно сказала. Несправедливо. Адже не ви собі її посадили. Може, краще сказати, що й без родимки ви мені приємні?.. Хоча й цим усього не пояснити.

От що я думаю, Заводний Птаху. Може, ця родимка дає вам щось дуже важливе. І, напевне, щось від вас забирає. Ніби навзамін. Але ж якщо кожен щось забиратиме у вас, то невдовзі від вас нічого не залишиться. Насправді я хочу сказати, що я не переймалася б тим, що у вас її немає.

Правду кажучи, я іноді думаю, що роблю тут щодня перуки тому, що поцілувала тоді вашу родимку. Через це вирішила поїхати з дому, якомога далі від вас. Може, такі слова вас ображають, але це правда. Зате я знайшла тут собі місце. Так що в певному розумінні я вам удячна, Заводний Птаху. Хоч, правда, не дуже приємно отримувати подяку „в певному розумінні“.

Здається, загалом написала все, що хотіла сказати вам, Заводний Птаху. Невдовзі четверта, о пів на восьму треба вставати. Може, посплю ще годин три. От би швидко заснути! В усякому разі, закінчую. До побачення, Заводний Птаху. Побажайте мені міцного сну».

20

Підземний лабіринт

Двоє дверей Цинамона

— У вашій «садибі» є комп’ютер, чи не так, Окада-сан? Тільки от невідомо, хто ним користується, — сказав Усікава.

Була дев’ята вечора. Я сидів за столом на кухні, приклавши слухавку до вуха.

— Є, — відповів я коротко.

Усікава шморгнув носом.

— Як завжди, розвідав — дізнався, що є. Та, звісно, я не маю нічого проти комп’ютера. Ні-ні. Бо в наш час тямовитим людям він конче потрібний. Якщо є, то нічого дивного.

Так-от, коротко кажучи, я подумав, чи не можна було б встановити з вами зв’язок через цей комп’ютер. Дещо розізнав, але виявилось, що це не так легко зробити. Просто набрати телефонний номер і з’єднатися не можна. Треба знати пароль. Без нього доступу не буде. Двері не відчиняться. От у чому заковика.

Я мовчав.

— Тільки зрозумійте мене правильно. Я не збираюся залізати у ваш комп’ютер і робити які-небудь капості. Про таке й не думаю. Бо система зв’язку у вас настільки захищена, що жодної інформації з нього не добудеш, навіть якщо захочеш. Тому я відразу від цього відмовився. А думаю тільки, як влаштувати вам розмову з Куміко-сан. Як раніше обіцяв, пам’ятаєте? Що постараюся, щоб ви безпосередньо поговорили одне з одним. Відтоді, як Куміко-сан пішла з дому, минуло багато часу, й не годиться зупинятися на півдорозі. Бо інакше ваше життя, Окада-сан, зверне на хибну дорогу. Хоч би там що, людям завжди краще поговорити відверто, відкрити одне одному душу. Якщо ж цього не зробити, вийде непорозуміння, що обернеться для них нещастям… От у чому, як тільки міг, я намагався переконати Куміко-сан.

Однак вона ніяк на це не приставала. Казала, що не збирається з вами розмовляти. Навіть по телефону, а про зустріч й чути не хотіла. Навіть по телефону! Я розгубився — просто не знав, що ж далі робити. Як тільки її не переконував! Та вона не піддавалася. Стояла на своєму, немов скеля.

Усікава трохи почекав на мою реакцію, але я і далі мовчав.

— Не міг же я відстати від неї і сказати: «Ну що ж! Я зрозумів». Мені тоді від сенсея добряче перепало б на горіхи. Людина може бути немов скеля, немов стіна, та все одно треба досягти з нею компромісу. Така моя робота. Як не хочуть придбати холодильника, то нехай хоч лід куплять. От у чому її суть. І я почав сушити собі голову над тим, щоб знайти вихід. На те в людини голова, щоб мізкувати. І невдовзі в моїй темній голові, ніби зірка між хмарами, одна ідея зблиснула. Мовляв, чи не краще вам поспілкуватися за допомогою комп’ютера? Сісти за клавіатуру