Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

закликала не очима, а таки язиком. Ми не думали, що чоловік прийде. А як він показався, вона почала вириватись. Коли вона каже, що не давала мені ніякого приводу…»

«Менше з тим, — спинив його Дік. — Це пусте».

«Як пусте, містере Форесте, — не здається Сміт. — Треба ж мені виправдатись!»

«Ні, цим ви не виправдаєтесь, бо вашої провини це не стосується, — відповів Дік, і я почула, що він заговорив холодно й твердо, мов суддя. Сміт його не зрозумів, тоді він розтлумачив: — Ваша провина, містере Сміте, в тому, що через вас сталася бійка, бешкет, скандал, зірвалися з припони жіноцькі язики, порушилась дисципліна і лад у маєтку, а це дуже серйозна річ, бо вона позначається на продуктивності праці».

Та Сміт ніяк не міг уторопати. Він думав, що його звинувачують у порушенні моральності, бо він в’язнув до заміжньої жінки, і пробував виправдатись тим, що вона, мовляв, сама його спокушала: «Ну, а я ж, містере Форесте, не кам’яний, а живий чоловік… Звісно, убрала вона мене в дурні, та й сам я в дурні убрався, це правда».

«Містере Сміте, — каже йому Дік. — Ви в мене служите вже вісім років, з них шість десятником. По роботі я до вас претензій не маю. Ви вмієте порядкувати. А ваша моральність мене не цікавить. Про мене, будьте хоч мормоном чи магометанином. Як ви живете поза службою — це ваше діло й мене не обходить, поки воно не відбивається на вашій праці в моєму господарстві. Кожному з моїх возіїв вільно в суботу ввечері напиватися до безтями — хоч і щотижня. Це його діло. Та коли він не проспиться до понеділка й почне зганяти похмілля на моїх конях — бити їх, чи лякати, чи ще щось їм робити таке, що хоч крихту позначиться на їхній роботі,— від тієї хвилини це вже моє діло, і той возій може йти шукати служби десь-інде».

«Ви… ви хочете сказати, містере Фореете, що… що й мені… треба йти шукати служби десь-інде?» — пробелькотів, затинаючись, Сміт.

«Так, саме це я хочу сказати, містере Сміте, — відповідає Дік. — Вам доведеться пошукати собі служби десь-інде. Не тому, що ви полізли до чужої жінки — це діло ваше та її чоловіка, — а тому, що ви порушили спокій у маєтку і це пішло на шкоду продуктивпості праці».

Ви знаєте, Івене, — сказала Пола, сама перебивши свою розповідь, — у сухих цифрах рахункових книг маєтку Дік уміє розгледіти більше людських драм, ніж пересічний письменник у кипучому вирі великого міста. Ось, скажімо, звіти молочарні — на кожного дояра зокрема: стільки й стільки фунтів молока вранці, а стільки ввечері від такої й такої корови, а стільки й стільки — від такої. Дікові не треба знати дояра в вічі. Йому досить того, що надій зменшився, і він питає в завідувача молочарні: «Містере Паркмене, Баркі Перата жонатий?» — «Так, сер», — Він що, посварився з дружиною?» — «Так, сер».

Або ж таке: «Містере Паркмене, Сімпкінс відколи вже найкращий наш дояр, а тепер чогось посунувся вниз, У чому річ?» Містер Паркмен не знає. «Розвідайте, — наказує Дік. — У нього якийсь клопіт. Побалакайте з ним по-товариському, розпитайте. Треба помогти чоловікові». І містер Паркмен розвідує. Виявляється, Сімпкінсів син, студент Стенфордського університету, вкинувся в гульню, підробив векселя і тепер сидить у в’язниці, дожидає суду, Дік доручає справу своїм адвокатам, ті якось затирають справу, визволяють хлопця на поруки, і Сімпкінс знову стає першим дояром. А найкраще з усього те, що хлопець порозумнішав — Дік стежив за ним і далі,— скінчив технічний коледж і тепер служить у маєтку при екскаваторах, заробляє півтораста доларів на місяць, одружився, перед ним кар’єра, а батько його й далі доїть корів.

— Ваша правда, — промовив Грейм розчулено. — Я не помилився, коли сказав, що в нього велико серце.

— Я називаю його своєю непорушного скелею, — вдячно відказала Пола. — Він такий надійний. Його не схитне ніяка буря. Ви ще не знаєте його як слід. Він справді стоїть як скеля. Він ще ніколи в житті не падав. Йому сам бог усміхається, і весь вік усміхався. Його ще ніколи ніщо не ставило на коліна… І мені… не хотілось би таке побачити. Це було б страхіття. А ось тепер, Івене… — Пола доторкнулась до його руки чи то благально, чи то пестливо. — Я боюся за нього. Через це я й не знаю, що мені діяти. Я ж не через себе вагаюсь і зволікаю. Якби він був брутальний, або обмежений, або слабодухий, або мав у своїй натурі хоч найменшу ницу рисочку, якби він хоч раз у житті падав на коліна, я б давно вже поїхала з вами, любий мій, любий…

Полині очі враз набігли слізьми. Потиском руки вона заспокоїла Грейма, тоді, щоб заспокоїтись самій, вернулась до свого оповідання:

— «Її чоловік, містере Сміте, — каже йому Дік, — мізинця вашого не варт — і для мене, і взагалі. Ось як його схарактеризували: сумлінний, догідливий, але не кмітливий і не сильний, у кращому разі посередній робітник. І все ж звільнити доведеться вас, хоч мені дуже шкода».

Він ще багато говорив, але я вам переказую головне. З цього ви можете збагнути Дікові правила. А він їх дотримує. Дік визнає за людиною свободу. Хоч би що та людина робила, це її діло, поки воно не шкодить навколишнім людям. Він уважає, що Сміт мав повне право вподобати ту жінку й кохатися з нею, якби до цього дійшло. Він завжди казав, що любові не можна ні здобути, ні втримати сплою. І якби я поїхала з вами, він би й справді сказав: «Благословляю вас, дітки». Сказав би, хоч би це навіть розбило йому серце. Бо він уважає, що колишнє кохання не дає ніякого права на теперішнє. Кожна година кохання, сказав він якось, повністю оплачує себе обом сторонам, і тут не може бути ніяких боргів, ніяких векселів, а всякі претензії безглузді.

— І я згоден з ним, — підхопив Грейм. — «Ти обіцяв, чи ти обіцяла, любити мене довіку», — заявляє розлюблене і вимагає сплати любовного боргу, немовби за розпискою на певну суму доларів. Долари лишаються доларами, а кохання або живе, або вмирає. А коли воно вмерло, то як можна вимагати його? Щодо цього ми всі троє згодні, і річ дуже проста: ми покохались — і край. Навіщо зволікати бодай хвилину?

Він нахилився до Поли, погладив її руку, що лежала на клавішах, поцілував зразу в голову, тоді повільно