Читати книгу - "Сибіріада польська"

— А то божевільна! В одній сорочці, мабуть, по тайзі літає.

— Видно, знов божеволіти починає.

— Щоб тільки своєчасно повернулася, бо незабаром додому вирушаємо...

Чекали на Анюту майже до полудня. Лише потім занепокоєні почали її шукати і голосно гукати. Дідусь Микишка вистріляв на віват майже всі патрони. Тим часом Анюта зникла, немов під землю провалилася.

Два дні й дві наступні ночі ще на неї на Козацькій Галявині чекали. Вночі палили великі вогнища і наглядали. Удень шукали її в околиці, перевіряли береги ріки. Не знайшли ані сліду.

— Ну, нічого не вдієш, збираємося, баби, додому. У тайзі різне з людиною трапляється. А що, то не завжди довідаєшся. Часом через кілька років лише. А буває, що і ніколи... Може, ще живе десь там? Може, сама до села повернеться? А якщо її вже нема серед живих, то ми їй і так допомогти вже не зможемо, світи, Господи, над її душею. Рухаємося, баби, рухаємось!

Напівпритомний, переповнений почуттями вини, але все зберігаючий таємницю ночі, Сташек взяв нав’юченого коня за узду і поволікся слідом за тими, хто відходив. Усі, поки Козацька Галявина не зникла їм з очей, за кожним кроком оглядалися з тихою надією, що десь там у віддалі замайорить їм чорноволоса Анюта.

 далека війна все тривала й тривала. Навіть Астаф’єв, який фронт мав за собою і був чоловіком начитаним, недурним, не вмів на тему кінця війни нічого конкретного сказати.

— Недовго вже, баби, недовго! Терпіли вже стільки, потерпіть ще трохи: закінчиться та війна, закінчиться!

— Але коли, Іване, коли? Невже ти не бачиш, що людина так далі жити не може? Не видержить... Ми що, худоба якась, чи що?

— Худоба не видержує, падає, а ми, баби, мусимо. Мусимо. Потерпіть ще трохи.

— Ти був на фронті, розумієшся на цьому воєнному принципі, то скажи, просвіти нас, темних, коли нарешті то закінчиться?

— Німця, баби, треба добити. Аж до їхнього Берліна треба фрица загнати. Бо як інакше? Ну й гонять його наші солдатики, щораз далі на захід гонять. У газеті пишуть, що наші вже до України дійшли, у Білорусі воюють. Небагато ще, і до Польщі дійдуть, а там вже тільки рукою сягнути до Берліна. Недовго вже тієї війни, баби, недовго...

На згадку Польщі Сташек наставив вуха. Коли Астаф’єв збирався до від’їзду з поля, Сташек попросив:

— Дзядзя Ваня, позич мені газету.

— Маєш. Потішся, хлопче, ваші вже до твоєї Польщі дійшли. Мабуть, твій батько з ними. Листи пише?

— Давно вже...

— Не журись, хлопче, то ще нічого не значить. На фронті з листами різно буває. Ось я сам писав листи з фронту майже кожного тижня, а тут повертаюся і довідуюсь, що тільки кілька з них дійшло. І то часом по півроку запізнювалися.

Польські сім’ї на Вовчому хуторі відчували себе загубленими й забутими. Від весни сорок четвертого листи з фронту перестали до них надходити. Ніхто не знав, ніхто не вмів їм пояснити: чому. Жінки терпляче на польову пошту писали, а відповіді як не було, так не було. Що з поляками на тій війні діється? Сім’ї щораз частіше почали зажурюватися, у головах їм роїлося від підозрілих сумнівів: а може, знов наших, як отих до Ірану, за якийсь кордон вивели?

Сташек приніс газету на хутір, присів ввечері осторонь і почав повільненько читати. І вірити йому не хотілось, що те, про що читає, може бути правдою: «У важких переможних боях з гітлерівськими загарбниками героїчна Радянська Армія визволила чергові міста і райони Західної України: Львів, Тернопіль, Коломию, Чортків, Заліщики і вийшла на рубежі рік Дністер і Серет». Хлопець по складах читав ці речення ще раз і ще раз. Відчував, як серце в нього б’ється щораз сильніше. У голові клубочилися хаотичні слова й картини: Ворволинці! Червоний Яр! Лани золотої кукурудзи. Арбуз, кавун, такий солодкий, соковитий і червоний. Вапняний Дністровий берег. Бадьоре купання у швидкому півколі Серету. Виноградні грона на південному стоку глибокого яру над Тупою... «Визволила Заліщики!» Це значить, що їх село, їх дім є вже вільні! А може, батько вже там є? Сташек зірвався і, вимахуючи газетним полотном, влетів у кімнату. Броня також недавно повернулася з роботи, сиділа за столом і дивилася, як Тадек їсть суп, який принесла йому з їдальні.

— Мамо! Дивись, що тут пишуть: наші Заліщики вільні! — Розкладав газету так спішно, що ледве братові супу не вилив. Броня дивилася за його пальцем речення за реченням. Лише коли закінчив читати, усвідомив собі, що вперше назвав Броню мамою.

Не спали цієї ночі на Вовчому хуторі. По кілька разів мусив Сташек читати про те визволення від німців їх родинного Поділля, Дністра, Серету і Заліщиків. Надія на швидке повернення до Польщі, до дому пробудилася знову. Видавалося їм, що це все вже так близько, як ніколи доти. Нічого, тільки якнайшвидше мандрувати до Тулуна і там сісти у поїзд, який їде на захід!