Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Як виїхали вони на чолопок, то Михасеві й дух забило.

До самісінького обрію лежали перед ними руїни величезного міста, оперізані високим земляним валом. Видно було, що хтозна-одколи той вал стоїть, бо поріс він терням, лозою і всяким хабуззям, укрився зеленою травою й бур’янами, а подекуди розмитий був чи розкопаний і крізь ті прогалини хоч конем було заїжджай. З одного боку зеленіли ліси та гаї, з другого огинала його Ворскла, де ще видніли сліди давньої пристані. Та не те диво було, що той вал такий давній, а те, що город лежав у нім такий великий, що й око його не могло засягнути.

— Оце, сину, перша столиця України була… — помовчавши, сказав характерник. — Як узяли її копієм шеремети, то так і стоїть тепер вона руїною!..

— То се такі великі міста колись були?! — не повірив Михась.

— А ти думав! Людей колись більше було… У цих валах двадцять таких міст, як Київ, помістилося б!

— Але ж і височенні вони!

— Сімсот літ їх насипали, сину… Не одне покоління змінилося, аж стали вони такі, як оце зараз!

— Їй-богу, — каже Михась, — не знав я, що таке диво є в Україні! А домів з каміня стільки!..

І справді, куди не глянь, скрізь видніли в тому місті поруйновані кам’яниці. Певне, колись були вони оздоблені ліпленням і різьбою, підперті білосніжними колонами, стояли, напевне, коло входу та в мурових нішах статуї, видовбані з мармуру і граніту, та зараз панував там безлад і пустка: дахи провалилися, колони попадали, доми зизили порожніми дірами вікон, а статуї валялися долі з одбитими головами і руками. Усе те мохом узялося та плющем повилося, а подекуди поросло деревляччям та всяким храбустом.[77] У тім запусті насилу можна було розгледіти, що розлініяне те місто брукованими вулицями, а сходяться вони на майдані, де стоїть якась безверха кам’яниця, що скидається на величезну чашу.

— Ото таке вони вміли робити? — здивувався Михась.

— Були, сину, тут гречини — і каменярі, й малярі, й гончарі… Ото вони всі ці дива й утнули. А зараз нікого вже нема… — зітхнув характерник.

— А чом нема?

— Побили усіх кляті шеремети, а тепер сяя місцина пусткою стоїть… — каже Обух. І зітхнув. — Мине трохи часу — і сеє каміння пани та магнати розтягнуть, що й сліда не зостанеться… Он старий Вишневецький стільки його вивіз, що ціле місто звів!

Та й торкнув коня ногою і почав спускатися у діл. За кількоро гін цвинтар скінчився, і сливе впритул під’їхали козаки до валу, де зяяла чимала діра, — колись там була брама, та зараз тільки два стовпи камінні стояли з личинами якихось бородатих чоловіків угорі.

— А рів який глибокий!.. — вигукнув Михась.

Попід валом ішов здоровезний ровисько, — як заїдеш туди паровицею волів, то сховаєшся, що й не видно буде.

— Колись бігла в цьому рові вода, — каже Обух, правуючи на камінний міст, що провадив до брами, — а міст підіймався на ніч…

— Нащо?

— А щоб до брами приступу не було…

Ото поминули вони браму і заїхали до міста. Сидить Михась у сідлі та знай головою крутить — такого дива довкруги! Вулиця брукована великими камінними плитами, і так вони рівнісінько обтесані, що здається, наче кригою їдеш — ніде ні горбика, ні ямки нема. Та час уже й тут дався взнаки: порепалися плити, поперепадалися навпіл, поросла поміж ними трава і бур’ян. Глянув малий козак о ліву руч, — коли ж там дивиться на нього з камінного муру якийсь величезний звіряка із буйною гривою і волячим хвостом. Певне, великим мистцем був той майстер, що видовбав його із каміня, бо вдався той звір таким страшенним і хижим, що боже збав! Зиркнув Михась о праву руч, аж там стоїть на камінному підмурку чоловік із вовчою головою: зуби вищирені, й руки зведені догори.

— Це, сину, Святий Юр, вовчий бог… — каже характерник. — Поклонялися колись йому наші пращурі, а теперішній люд уже насилу пам’ятає його!

— Це той, що Троянів Ключ приніс до Заруба? — питає Михась.

— Еге ж, той-таки…

Тут залопотіли крила над головою, і сів Михасеві на плече Кирик.

— О, — каже характерник, — пропажа заявилася! Де се ти був, гуляко?

— Де був, там нема, — каже крук. — А ви куди їдете?

— Та ми й самі не знаємо, куди нам правити, — каже Обух. — До середмістя, а там видно буде… А що?

— До пристані звертайте, — каже Кирик.

— І що?

— Чекають там вас, от що…

Хитнув головою характерник та й обернув коня. Як сяйнули попереду річкові плеса й ударив у лице вітер, що ніс із собою терпкий дух болотяного зілля, жабуриння і намулу, побачили вони, що стоїть на високій кручі прегарна пані у золотом гаптованих шатах. Шарпав річковий вітер її одіж, і сяяла на сонці діядема з дорогим камінням, що була в неї на голові.