Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Угледів її Михась, зліз із коня й кинув поводи характерникові.

— Добилися-таки… — каже утомлено.

Та й почав підійматися на гору. Як опинився він на вершині, то стало згори видно річку, що пливла попід кручею, пологий берег потойбіч, заплави і комиші, а за ним — степи, що тяглися аж до обрію. Ясніли легенькі хмарки у небі, й птаство ширяло над річковою гладінню.

— Чолом, лицарю божий… — каже йому тая пані.

— Чолом, ясна пані…— каже Михась, шапку знявши.

І вклонився їй низько.

Ступнула до нього тая пані й поклала долоню йому на голову.

— Довго чекала я тебе… Не сподівалася тільки, що такого малого для такого великого діла Господь назначить!

— Перед силою його усі ми рівні,— каже Михась.

— Та й то правда…

І замовкла, розглядаючи його замислено. Аж тут і характерник підійшов.

— Слава Дажбогу, князівно!

— Здоров, бісуркане, — каже йому тая пані.— Дякую ж тобі, що допровадив лицаря Троянового до мене… Правда, помагали вам усі сили земні та небесні!

— То, може, й далі стануть вони нам у помочі,— каже Обух.

— Та ні,— зітхнула князівна. — Хто міг, той у пригоді став, а тепер вичерпалася їхня могуть. Хіба що Матер Божа чуватиме над вами…

— І що ж нам робити?

Озирнулася пані й показала на камінь, що був посеред тої гори. Глянув Михась та й бачить: плеската сяя каменюка, мов стіл, а на ній лежить щось чудне — чи то лук, чи то рушниця… не добереш!

— Ого! — каже Обух. Та й узяв тую диковину до рук і оглянув уважно. — Давненько не бачив я такого оружжя…

— А що воно отсе таке? — питає Михась.

— Самостріл, — каже характерник, — а ще зовуть його арбалет… А ось і стріли!

І взяв золочений сагайдак, що лежав коло того самостріла.

— Ти ба, — каже, — та вони з криці куті! А чим вони нам у помочі стануть? В нас он два мушкети, яничарка і горлач…

— Як мали шеремети взяти Голунь, — сказала поважно князівна, — скував сії стріли той, що його й ім’я вже забулося… Великим волгвом він був, то вклав у них усю свою силу, та пізно було! Видно, судилося, щоб город наш перестав існувати…

— І що ж? — питає Обух.

— А заряди одну, то й побачиш! — каже князівна.

Подумав характерник та й дістав залізну стрілу і поклав її на ложе самостріла.

— А як же це воно стріляє? — поспитався Михась.

— А просто! — каже Обух. — Оце поклав стрілу, корбою туєю тятиву напинаєш — і гаття! На осьо…

Узяв Михась арбалет, крутонув корбу і приклав самостріл до плеча.

— Куди стрельнемо?

— На той берег ціляй, — каже князівна. — Он бачиш там пагорб?

— Ну, бачу…

— Ото туди і стрельни!

Заскалив око малий козак, націлився — і придавив гачок, що зісподу був. Такий легенький був спуск, що зірвалася стріла, насилу він пальцем того гачка торкнувся, хуркнула над Ворсклою — і бабахнуло потойбіч, що земля під ногами здригнулася! Сяйнула огненна куля, бризнули грудомахи землі вусебіч, знялася хмара куряви на річкою і попливла довжелезним брудним хвостом за вітром. Глянув Михась, а пагорба й сліду не лишилося — тільки яма на тому місці зяє та комиші горять кругом.

— Господе милосердний! — каже малий козак. — А щоб раніше нам таке оружжя!.. Дякую ж тобі, ясна пані!

Глянула вона на нього сумно та й каже:

— Що ж, нехай збудеться те, що в давніх книгах записано… А тепер відпусти мене, лицарю!

І замовкла. Стоїть і дивиться на Михася, а вітер знай квилить на горі й коси її розвіває. Понурився малий козак, за пазуху поліз і потягнув за поворозку.

Як дістав Михась тую ляльку, то засяяла вона, аж очам боляче стало.

— Еге ж, — каже тихо князівна, — се він… Стільки віків минуло, а світла цього не забути було!

Та й провела по ній кінчиками пальців.

— Що ж, усьому край надходить… — зітхнула вона сумно.

— А нам тепер що робити? — устряв характерник.

— А вам тепер треба на той бік Дніпра…

— І що?

— Коло міста, що зветься Чигирин, знайдете старого козака… Був він писарем у війську запорозькому, а тепер сотником у ляхів. Ото і є