Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

стосунки з людьми у молодика зараз же починали ускладнюватися, як ускладнювалися вони між чоловіком і жінкою, досить їм було попаруватися. Якщо з якогось приводу раз і на все впровадять зміну до календаря чи до розкладу, якщо пересунуть початок року на кілька тижнів назад, а годинник переставлять на чверть години вперед, то, оскільки доба все одно матиме рівно двадцять чотири години, а місяць — тридцять днів, усе часочислення жодної зміни не зазнає. Всі зміни можуть відбуватися без найменшої плутанини в разі, якщо співвідношення цифр залишиться те саме. Так само справа стоїть у тих, хто прийняв «час середньоєвропейський», чи в тих, хто прийняв східний календар. Відому ролю грає тут марнославство, знайоме тому, хто бере на утримання акторку. Першого ж дня, коли пан де Шарлюс довідався, хто такий Морель, він, звичайно, з’ясував, що той із низів, але ж і дама напівсвіту, яку ми кохаємо, не втрачає свого чару для нас лише тому, що вона донька бідняків. Зате відомі музики, до яких звернувся де Шарлюс, відповіли йому, навіть не з корисливости, а як приятелі, які, знайомлячи Сванна з Одеттою, змалювали її куди рафінованішою недотикою, ніж вона була насправді, — зі звички людей добре влаштованих вихваляти дебютанта: «О, це великий талант, у нього велике майбутнє, він ще молодий, а вже у пошані в знавців, він проб’ється в житті». І з завзяттям людей, яким невтямки, що милування на чоловічу красу свідчить про збочення, провадили: «А що вже гарний, коли грає! На концерті одразу бере на себе очі: у нього гарний чуб, гожі рухи, у нього чарівне личко — ну просто скрипаль, що зійшов з полотна». Ось чому пан де Шарлюс, якого Морель, зрештою, тримав у стані крайньої напруги, бо не приховував від нього тих численних пропозицій, які йому робилося, радів, що міг возити його з собою, звити для нього гніздечко, куди Морель часто навідувався. Бо поза тим барон давав Морелеві волю, необхідну скрипалеві для кар’єри, а його кар’єрі де Шарлюс підсобляв щедрою рукою — чи то, як усі Ґерманти, переконаний, що чоловік має щось робити, що людина чогось варта тільки талановита, а шляхетство і гроші не більше, ніж нулі, для примноження її вартости, чи то з побоювання, що, бувши повсякчас у його товаристві, Морель знічев’я занудьгує. Зрештою йому не хотілося позбутися втіхи думати після завершення ґала-концертів: «Той, кому оце так плескають, уночі буде в мене». Гонористість світовців, так чи інакше закоханих, підбиває їх на те, щоб жертвувати тим, що тішило їхню чвань раніше.

Відчуваючи, що я йому зла не зичу, Морель, щиро прихильний до пана де Шарлюса, а з другого боку — фізично цілковито байдужий до нас обох, зрештою пройнявся до мене палкою симпатією, яку виявляє кокотка до того, хто на неї не зазіхає, хто щирий приятель її коханця і хто не збирається їх розводити. Він балакав зі мною точнісінько так само, як колись балакала зі мною Рахиль, полюбовниця Сен-Лу; ба більше, як мені переказував де Шарлюс, він говорив йому про мене те саме, що мовила про мене Роберові Рахиль. Та й сам де Шарлюс запевняв мене: «Він вас дуже любить» — достоту так само, як Робер мовив про Рахиль: «Вона так тебе любить!» І як небіж від імени своєї коханки, так нині його вуйко від імени Мореля часто кликав мене пообідати утрьох. І чубилися вони не менше, ніж Робер та Рахиль. Звичайно, коли Чарлі (Морель) їхав, пан де Шарлюс не скупився на похвалу для нього, приказуючи, що скрипаль з ним такий добрий: мабуть, це було йому приємно. А проте всі помічали, що навіть при «вірних» Чарлі часто спалахував і не завжди був щасливий та шовковий, як того хотілося баронові. Згодом через недолужність пана де Шарлюса, вибачливого до всього Морелевого хамства, доходило до того, що скрипаль навіть і не пробував приховати своє роздратування, ба навіть афішував його. Я бачив, як пан де Шарлюс входив до вагона, де Чарлі сидів зі своїми друзями військовиками; музика тоді стенав плечима і підморгував товаришам, а то вдавав, ніби спить, як прикидаються люди при появі якогось зануди. Іноді він закашлювався, а інші сміялися, передражнюючи шокання таких людей, як де Шарлюс, тягли Чарлі в куток, звідки Чарлі, зрештою, мовби нехотя, вертався до де Шар-люса, чиє серце кривавилося від такого глуму. Незрозуміло було, як він їх терпів. І ці щораз нові катуші змушували пана де Шар-люса по-іншому розв’язувати проблему щастя: не тільки виявляти більшу вимогливість, а й бажати чогось іншого, бо попередні сподівання були отруєні огидними спогадами. Потім ці сцени стали ще прикріші, але спершу живий і досі в Морелі дух галльського простолюду змушував його вбиратися в чарівливу личину простоти, показної щирости, навіть гордої незалежности, ніби підказаної некорисливістю. Все це були Морелеві прикиди. але для нього аж надто вигідні: хто кохає, той має повсякчас щось вигадувати, настирятися, а хто не кохає, тому легше — простуй собі рівною, без ніяких поворотів, гарненько прокресленою лінією. Ця лінія, як расова ознака, виднілася на відкритому обличчю Мореля, людини з закритим серцем, на обличчі, різьбленому з новогрецькою гожістю, що оздоблює базиліки в Шампані. Попри свою облудну пиху, при несподіваній бароновій появі Морелеві часто ставало соромно перед кланчиком, він паленів, спускав очі додолу, а барон раював: для нього то був правдивий роман. Насправді ж Морель так виявляв свою досаду й сором. Іноді він не приховував досади: хоч як він намагався шануватись, але зривався. Часом на якесь невинне баронове зауваження він відповідав спалахом таких грубощів, що всі торопіли. Пан де Шарлюс мовчки похнюплювався, а потім знову починав хвалити скрипаля, мов батько, який хухає й дмухає на своїх дітей і вірить, що ніхто не помічає їхньої холодносте й черствости. Зрештою, не завше пан де Шарлюс був таким макухою, але його бунт зазвичай нічого не давав, здебільшого тому, що, розраховуючи на певну реакцію, він, вихованець вищого товариства, бив на людську нікчемність, якщо не на вроджену, то бодай набуту вихованням. Натомість Морель відповідав на його вибухи кволими, скороми-нущими об’явами плебейської байдужосте. На своє безголів’я, пан де Шарлюс не розумів, що Морель забував про все, коли йшлося про консерваторію (та про його добру славу в консерваторії, але ця обставина, куди поважніша, наразі не заявила про себе). Так, скажімо, буржуа легко перейменовують себе з марнославства, великі пани — з вигоди. Для