Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

пронизуючи її наскрізь, воно залишається на поверхні реальности. Справді продуктивний митець має зробити два кроки: він мусить упритул наблизитися до реальности, до її об'єктивної речевости, її крови, запаху, а потім він має пронизати її — в цьому полягає специфіка його роботи. Перший крок — це вже крок кожного доброго письменника, і тут видно, що кожен епічний автор починається з доброго письменника. До речі, сьогодні скрізь, також і в епічному, є терпимі й добрі літературні таланти, але письменники з них виходять слабкі. Тож природно, що епічні твори в них ніколи не народжуються. Адже як можна сподіватися пронизати реальність, коли цього навіть не збираються робити й не мають достатньо сил, щоб бодай ухопитися за реальність? А по-друге, є достатньо — власне, ще не зовсім достатньо — просвітницьких та описових романів, які процвітають лише у сфері літераторства, але їхні автори не мають жодних більших амбіцій або ж вони, як і їхня публіка, нічого іншого і знати не бажають. Та найгіршими є треті псевдопоетичні побудови, які навіюють нудьгу, оскільки кожен бачить: це зовсім не епічний автор, він жодним чином не любить реальности, він навіть не докладає жодних зусиль, щоб вловити її, він фантазує просто з повітря. Гомер, звичайно, був сліпим, але тільки тоді, коли вже співав, — до того він мав гострий і непідкупний зір, він знав грецькі й троянські землі та їхні суспільства як свої п'ять пальців.

Я щойно показав, у чому я вбачаю правомірність форми повідомлення в епічному, тепер я хотів би змалювати це в гіпотетичній історичній перспективі.

Очевидно, в ранню добу літературної творчости, тобто загалом людства, мова йшла лише про те, щоб щось повідомити, формально повідомити, і справді, тому, що було повідомлено, вірили й вірили завжди. До повідомлення належала і віра в нього; «повідомляти» означало «повідомляти правду». Тоді реальність, сон і фантазія були значно менше розділені, ніж сьогодні, до того ж нез'ясованість багатьох речей, допитливість і страх спонукали людей вірити всьому, що було сказано чи повідомлено. Такий затуманений первісний стан ми зустрічаємо в примітивних людей та народів і зараз, і коли в судах ми маємо справу зі свідченнями та фальшивими свідченнями під присягою, то й сьогодні можемо спостерігати в деяких простакуватих людей цей дитячий прастан свідомости, в якому змішуються сни, фантазії та реальність. Але я припускаю, що в часи, коли співав Гомер, ті речі, про які він повідомляв, здавалися наділеними високим ступенем правдоподібности; люди вірили, що Одіссей справді застряг на острові у Каліпсо, що сирени справді співали, і, між нами кажучи, віднедавна ми знаємо, що в цих міфах і сагах насправді є набагато більше правди, навіть історичної, ніж гадали раніше. Та в нас сьогодні все виглядає так: ніхто нічому не вірить, реальність, фантазія і бажання різко й тверезомисно розмежовані між собою.

А що стосується мистецтва, то тут ми зробили ось що: ми виштовхнули витвори мистецтва з реальности в царство ілюзії або, кажучи по-простому, в царство обману. «Життя» ми сприймаємо серйозно, а для мистецтва ми виділили дивовижно мізерну сферу розваг. Як серйозні, зайняті люди ми звертаємося до мистецтва лише в години розслаблення з восьмої до десятої вечора, в театрі, а протягом дня — хіба що в автобусі. Так само ми вчинили і з релігійними справами. Для релігії ми виділили недільні й святкові дні та призначили певну кількість службовців, щоб вони нею займалися. Певний пієтет щодо цих речей ще зберігається. Проте виглядає так, що в релігії та мистецтві деякі люди усвідомлюють теперішню ситуацію зовсім по-іншому, ніж більшість їхніх сучасників. Як побожність у неділю не є останнім словом релігії, так і старий Файхінґер не є останнім словом у мистецтві. Мистецтво було і залишиться рідкісною річчю. Витвір мистецтва виконує подвійну функцію: пізнавати (так, саме пізнавати, всупереч усім «філософам») і творити нове. Тому я завершу свій історичних огляд третім узагальненням про мистецтво:

Витвори мистецтва мають справу з правдою.

Епічний митець може й сьогодні з цілковитою серйозністю використовувати форму повідомлення.

Епічний твір відкидає дійсність

Після аргументів, які я навів на користь форми повідомлення в епіці, я хочу полишити цей пункт, і коли я вже його полишаю і ще раз озираюся, то раптом завмираю на місці й приходжу до висновку, який суперечить попередньому. Отже, я читаю кілька сторінок з «Дон Кіхота» і бачу: те, про що там ідеться, є — зумисно — неправдою, причому для обох сторін: як з боку автора, так і з боку читача! І все-таки, ні, саме тому — ось як воно виходить — було обрано форму повідомлення! Нараз я звертаю увагу на це «саме тому». Автор обирає форму повідомлення, яка дозволена лише у сфері так званих фактів, він використовує її для своїх явних не-фактів, і з цього виходить щось таке, що надзвичайно хвилює й приносить задоволення, неймовірну квоту задоволення. Тут ми маємо справу з характерною переорієнтацією мистецтва в матеріалістично-наукову добу. Перед нами фактично чудовий, нічим не зв'язаний вільний процес письменницького вимислу. Чим же є вимисел — зухвалим, нестримним повідомленням не-фактів, явних не-фактів? Це гра з реальністю або, за словами Ніцше, зверхній насміх над фактами, ба навіть над реальністю як такою. Звідси розуміння: це неправда, а також: все-одно тут потрібна форма повідомлення. Тут людина вступає в конкуренцію з цією кам'яною, твердою й масивною реальністю й чаклує над нею, видуває мильні бульбашки з тієї самої матерії, з якої Творець витворив усю важку землю, небо і всіх звірів та всі їхні долі. Ми опинилися на дуже, дуже достойному, гідному людини терені вільної фантазії.

Форма повідомлення вказує на суверенну волю людини, принаймні волю автора всупереч знанню і науці гратися з реальністю. І тут стає можливим усе, про що тільки можна помислити, сила тяжіння усувається, так само, як і всі інші фізичні закони — але тієї ж таки миті стає очевидним: сила тяжіння і всі закони існують, але ми, ми можемо все, у формі повідомлення ми розповідаємо про зовсім інший світ. Художня література — це більше, ніж сон. Сновидіння також грається з реальністю, але в нашому відчутті воно фатально й обтяжливо пов'язане з реальністю. В художній літературі легкість та насміх над реальністю сягають своєї досконалости. Звідси — величезний виграш задоволення, яке надає форма повідомлення при художньому вимислі, задоволення як для автора, так і для читача.

А тепер порівняйте, поставивши поряд з цією легкістю оту незграбність та важкість більшости