Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

з випадами проти буржуазії. Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціалістичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втім, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на ґрунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тоді, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим. То було зачароване коло, — констатував Марголін. — Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже наявних у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади»[425].

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому

З-поміж усіх таємниць, на які так багата наша історія 1917—1920 рр., — це одна з найпотаємніших.

Якщо сказати правду, то про історію цього «революційного комітету», на відміну від усіх інших «ревкомів» тієї доби, ми не знаємо нічого. Навіть дати народження. Маємо хіба нічим не підтверджене свідчення Винниченка, згідно з яким до революційного комітету входило нібито 14 комісарів, головно чільних діячів «незалежної» течії УСДРП, зокрема Авдієнко, Висоцький, Галаган, Загородній, Марченко, Пісоцький. Головував ними Чехівський[426].

Хто такий Володимир Чехівський?

Народився 19 липня 1876 р. на Київщині у родині сільського священика. Випускник Київської духовної академії (1900 р.). У 1901—1905 рр. — помічник інспектора Кам’янець-Подільської духовної семінарії. У 1902—1904 рр. — член Революційної української партії. З 1905 р. — член УСДРП. З 1906 р. — депутат 1-ї Державної думи, після розпуску якої був засланий до Вологодській губернії. З 1908 р. жив і працював в Одесі, редактор газети «Українське слово».

У 1917 р. — керівник Одеського комітету УСДРП, член УЦР, гласний Одеської міської думи, в жовтні-листопаді — голова міського ревкому. В 1918 р. — член ЦК УСДРП та УНСоюзу. З 24 грудня 1918 р. по 31 січня/19 лютого 1919 р. — Голова Ради Народних Міністрів УНР.

У 1920-х рр. — член Української комуністичної партії, працював в історико-філологічному відділі ВУАН, професор Київських медичного та політехнічного інститутів. 1929 р. заарештований у справі «Союзу визволення України». Розстріляний 3 листопада 1937 року.

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому — продовження

Документи малюють несподівану картину. Цих документів аж сім, вони датуються 15—23 грудня 1918 р. і мають назву «Журнали засідань “Ради комісарів”». Вже з першого протоколу дізнаємося декілька важливих речей.

Перша. Участь у засіданні взяли 20 осіб, у т. ч. 11 есдеків, 4 соціалісти-федералісти, по 1 представникові УДХП, УРДП, УНРП, УПСС та ще один добродій, про якого невідомо нічого, крім прізвища. Двоє з 20 ідентифіковані в документі як члени отого Київського Тимчасового революційного комітету:

Прізвище — р. н. — посада — партійність

Чехівський В. М. — 1876 — голова «Ради комісарів» — УСДРП

Бобир-Бухановський Л. Н. — ? — комісар міністерства — ?

Галаган М. М. — 1882 — комісар міністерства — УСДРП

Донцов Д. І. — 1883 — комісар міністерства — УДХП

Ковальський М. М. — ? — комісар міністерства — УСДРП

Корчинський М. А. — 1885 — комісар при Держканцелярії — УПСФ

Левитський М. Г. — 1880 — комісар міністерства — УСДРП

Лотоцький О. Г. — 1870 — комісар міністерства — УРДП

Мазуренко В. П. — 1877 — комісар міністерства — УСДРП

Мартос Б. М. — 1879 — комісар міністерства — УСДРП

Матюшенко Б. П. — 1883 — комісар міністерства — УСДРП

Михайлів Л. Д. — 1884 — комісар міністерства — УСДРП

Пісоцький А. А. — 1882 — комісар міністерства — УСДРП

Пилипчук П. К. — 1890 — комісар міністерства — УНРП

Симонів Д. Л. — ? — комісар міністерства — УПСС

Фещенко-Чопівський І. А. — 1884 — комісар міністерства — УПСФ

Холодний П. І. — 1876 — комісар міністерства — УПСФ

Шелухін С. П. — 1864 — комісар міністерства — УПСФ

Висоцький З. Т. — ? — член рев. комітету — УСДРП

Порш М. В. — 1879 — член рев. комітету — УСДРП

У другому за порядком протоколі, датованому 16 грудня, вказано імена ще трьох «ревкомівців». Це голова комітету Чехівський, а також Антін Драгомирецький та якийсь Прокопенко. Придивімось до них уважніше:

— Висоцький Зиновій, роки народження і смерті невідомі. Член УСДРП, належав до «винниченківської» течії в партії, член УЦР та МР, згодом — член Закордонної групи УКП, повернувся до УСРР, був репресований НКВС.

— Драгомирецький Антін, 1887 р. н., член УСДРП, член Селоспілки, член УЦР, МР, один із засновників УСДРП «незалежної», з січня 1920 р. — голова Української комуністичної партії, член КП(б)У, член ВУЦВК, розстріляний 1938 р.

— Порш Микола (1879—1944), один із лідерів УСДРП, член УЦР та МР, голова Всеукраїнської ради робітничих та солдатських депутатів, генеральний секретар праці та військових справ за часів «першої» УНР, у 1919—1920 рр. посол УНР в Німеччині. Помер на еміграції.

— Прокопенко, на прізвище якого натрапляємо тільки один раз і тільки в згаданому протоколі. Що він таке, де жив, як жив до 16 грудня 1918 р. і після цієї дати — усе оповите непроглядним туманом.

Закономірність проглядається тут така: четверо з п’яти членів ревкому — українські соціал-демократи, причому щирої пробільшовицької орієнтації. Троє з них були цілком, треба сказати, заслужено віддячені за це чекістською кулею в потилицю; один щасливо помер своєю смертю на еміграції. Жоден з них, наскільки нам відомо, ніяких свідчень про свою звитяжну діяльність у складі ревкому не залишив. Жодного натяку на це не залишив і Винниченко...

Гіпотеза автора

Київський революційний комітет, якщо він реально й існував, був утворений за допомогою та/або прямою вказівкою з Москви. Прямих доказів, встановлених у судовому порядку, ясна річ, немає. Але деякі міркування на користь такої гіпотези сформулювати випадає.

Пригадаймо: більшовицька дипломатична місія, яка від літа 1918 р. провадила в Києві безкінечні переговори з гетьманським урядом про укладення мирової угоди, безперешкодно займалася підривною діяльністю. На користь такої гіпотези свідчить те, що така практика була добре розроблена більшовиками і з різним успіхом використовувалася ними від грудня 1917-го аж до 2014 р., коли за допомогою подібного «ревкому» були окуповані український Крим та деякі райони Донецької та Луганської областей.

Має право на життя й інша версія: «ревком» «утворили» з метою залучення більшовицьких коштів для оплати поточних як особистих, так і, власне, партійних потреб київських есдеків, насамперед самого Володимира Кириловича Винниченка. Більшовики грошей на потреби світової революції не шкодували: «червоні дипломати» Раковський та Мануїльський роздавали їх у Києві сотнями тисяч.

Інша політична місія, яку об’єктивно виконував ревком по захопленні Києва Коновальцем, — створював ілюзію, що саме він, а не січовики є владою в місті. Але тривало це недовго — 17 грудня Чехівський поінформував колег «про розмови з командуванням Осадного корпусу й Націо­нальним союзом про відношення до революційного комітету та про визнання цього комітету скінчившим свої справи, позаяк з переходом військової влади до представника Директорії — командира Осадного корпусу, а політичної та цивільної влади до визнаного існуючого складу Ради комісарів — надалі участь революційного комітету в постанові влади припиняється»[427].

Тимчасовий ревком і «Рада комісарів»

Але від гіпотез повернімося до фактів. На першому задокументованому засіданні ревкому,