Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

також фігурують два оповідання. Одне — з «Histoires désobligeantes»[409] Леона Блуа, в якому йдеться про якихось людей, котрі мають безліч глобусів, атласів, залізничних довідників і валіз. А проте до самісінької смерті так ніколи і не виїздять з рідного містечка. Другий має назву «Каркассон», його автор — лорд Дансені{677}. Непереможне військо вирушає з безмежного замку, підкоряє королівства, подужує чудовиськ, долає пустелі та гори, але ніколи не дістається до Каркассона, хоча одного разу бачить його в далині. (Це оповідання, як неважко помітити, є повною протилежністю попереднього; в першому герої ніколи не залишають міста, у цьому — ніколи не дістаються до нього).

Якщо не помиляюсь, перелічені різнорідні твори схожі на Кафку; якщо не помиляюсь, вони не зовсім схожі між собою. Саме це найбільш важливо. У кожному з цих текстів є щось, що нагадує Кафку, більшою або меншою мірою, але якби не було Кафки-письменника, ми б не завважили цю схожість або радше — її б не було. Вірш Роберта Браунінґа «Fears and Scruples» випереджає творчість Кафки, одначе після прочитання Кафки ми інакше, більш глибоко сприймаємо цей вірш. Браунінґ розумів його зовсім не так, як ми зараз. Слово «попередник» є обов’язковим у лексиконі літературознавця, проте необхідно очистити його від будь-яких натяків на суперечку або суперництво. Справа в тому, що кожний письменник створює своїх попередників. Його творчість змінює наше уявлення не лише про майбутнє, а й про минуле[410]. У цьому співвідношенні поняття особистості чи множинності не мають значення. Ранній Кафка часів «Betrachtung»[411] є меншою мірою попередником Кафки — автора похмурих легенд і нелюдських установ, ніж Браунінґ або лорд Дансені.

Про культ книг

У восьмій пісні «Одіссеї» сказано, що боги створюють поневіряння, аби майбутнім поколінням було що оспівувати; заява Маларме: «Світ існує, щоб увійти до книги» — ніби повторює, через тридцять століть, ту ж саму думку про естетичну виправданість знегод. А проте ці дві телеології не цілком збігаються; думка грека відповідає добі усного слова, думка француза — добі слова письмового. Одна стосується пісні, інша — книг. Книга, будь-яка книга для нас святиня; вже Сервантес, який, можливо, слухав не все, що кажуть люди, читав навіть «клапті паперу на вулицях». В одній комедії Бернарда Шоу вогонь загрожує Александрійській бібліотеці; хтось вигукує, що згорить пам’ять людства, і Цезар відповідає: «Нехай горить. Це пам'ять про безчестя». Історичний Цезар, гадаю, схвалив би або засудив вирок, що йому приписує автор, але — на відміну від нас — не розцінив би його як святотатський жарт. Причина очевидна: для стародавніх людей письмове слово було не чим іншим, як замінником слова усного.

Відомо, що Піфагор не писав; Гомперц{678} («Griechische Denker»[412], І, 3) стверджує, ніби той чинив так, бо більше вірив у силу усного напучення. Більш вражаючим, ніж проста Піфагорова відмова від писання, є незаперечне свідчення Платона. У «Тімеї» він наголошує: «Виявити Творця, батька цього світу, — завдання важке, але виявивши, неможливо повідомити про це всім людям», а у «Федрі» переповідає єгипетську легенду, спрямовану проти писемності (звички, через яку люди перестають вправляти пам’ять і стають залежними від знаків), і каже, що книги схожі на намальовані фігури, «які здаються живими, однак не відповідають ані слова на запитання». Щоб пом’якшити або усунути цю недоречність, він вигадав філософський діалог. Учитель обирає учня, але книга не обирає своїх читачів, які можуть бути лиходіями або дурнями; ця Платонова осторога знаходить продовження у словах Климента Александрійського, людини язичницької культури: «Розважніше за все не писати, а навчатись і вчити усно, бо написане залишається» («Стромати»), і в наступних з того ж таки трактату: «Писати в книзі про все — однаково що залишати меч у руках дитини», які також походять від євангельських: «Не давайте святого псам і не розсипайте перел своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували вас». Цей вислів належить Ісусові, найвизначнішому з-поміж учителів, котрі напучували словом мовленим, і який один тільки раз написав на землі кілька слів, що їх ніхто не прочитав (Євангелія від святого Іоанна, 8, 6).

Климент Александрійський писав свою осторогу щодо писання наприкінці II століття; наприкінці IV століття розпочався розумовий процес, який — через багато поколінь — завершився домінуванням письмового слова над усним, пера над голосом. Дивовижна доля побажала, щоб один письменник зафіксував мить (навряд чи я перебільшую, вживаючи тут слово «мить»), коли розпочався цей тривалий процес. Святий Августин у шостій книзі «Сповіді» зазначає: «Коли Амвросій читав, він окидав поглядом сторінки, проникаючи душею в їхній сенс, не вимовляючи ані слова, не ворухнувши губами. Багато разів — бо він нікому не забороняв входити і не було звичаю попереджати його про чийсь прихід — ми бачили, як він читав — мовчки і лише мовчки, і невдовзі ми йшли, вважаючи, що в цей короткий проміжок часу, коли він міг перевести дух, звільнившись від сум’яття чужих справ, він не бажає, щоб його відволікали, й, можливо, побоюється аби хтось, слухаючи його й звернувши увагу на якісь незрозумілості в тексті, не попросив розтлумачити темне місце або не надумав з ним подискутувати, оскільки це завадило б йому прочитати стільки томів, скільки він хотів. Мені здається, він читав так, щоб берегти голос, який у нього часто пропадав. У кожному разі, яким би не був намір такої людини, він, безперечно, був добрим». Святий Августин був учнем святого Амвросія Медіоланського до 384 року; через тринадцять років, у Нумідії, він пише свою «Сповідь», і його доти ще бентежила ця незвична сцена: людина читає в кімнаті книгу, не вимовляючи ані слова[413].

Ця людина переходила безпосередньо від письмового знака до розуміння, випускаючи звуковий знак; дивне мистецтво, що він започаткував, — мистецтво читати мовчки — матиме дивовижні наслідки. Через багато років воно приведе до ідеї книги як самоцілі, а не знаряддя для досягнення певної мети. (Ця містична ідея, перенесена у мирську літературу, визначить незвичайні долі Флобера й Маларме, Генрі Джеймса та Джеймса Джойса.) На поняття про Бога, який розмовляє з людьми, аби щось їм наказати чи заборонити, накладається поняття Абсолютної Книги — Святого Письма. Для мусульман — Коран (який зветься також Книга, Аль-Кітаб) — не просто творіння Бога, як людські душі або Всесвіт; це один із атрибутів Бога, як і Його вічність чи Його гнів. У главі XIII читаємо,