Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Гоголя Письма к друзьям, то пришлите мне, вы сделаете доброе дело, и, если можно, Ч т ение Московского археологического общества, издаваемое Б о д янским. Я мог бы выписать всё это сам, но… пришлите, добрая Варвара Николаевна, это будет вернее, и Бог вам заплатит за доброе дело. Адрес мой сообщит вам Андрей Иванович»559.

Крім моральної туги, – пише П. Білецький, – почав його мучити ревматизм. Гарнізонний лікар виявився доброю людиною, не тільки лікував, а й дивився крізь пальці на те, що засланий художник узявся в лазареті за рисування. Дивлячися у люстерко, малював себе самого сепією». І попри всі негоди, вигляд Шевченка, як вважає П. Білецький, не справляв того враження, про яке сам засланець писав Рєпніній: «Автопортрет Шевченка не відповідає цьому опису. Нема розпатланого волосся, страхітливих вусів. Проте викликати сльози він може. З найтяжчим сумом, з німим докором дивиться солдат. Нічого незграбного, «гарнізонного» у його скорботному образі нема. Можливо, вуса йому й не до лиця, однак страхітливими їх не назвеш. Губа під вусами накавичилася, як у ображеної дитини. В цьому автопортреті майстер, не прагнучи того і про те не відаючи, відкрив ще одну з іпостасей своєї душі, про яку в листах і віршах не сказав майже нічого: була його душа ніжною, чутливою і образливою, як у малої дитини. Цьому Шевченку – незлобному, довірливому, який потребував ласки і дружньої підтримки сильніших, нелегко було співіснувати в одній душі з відчайдушним гайдамакою, що п’янів від видовища пожарів і кривавих рік, з козаком, здатним кидатися назустріч напевній загибелі, тираноборцем, уїдливим пересмішником.

У листі до Лизогуба від двадцять другого жовтня 1847 року сказав про себе так: “На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий – посадили в каземат в Петербурзі, а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович560 панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзарь! Позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! Бодай нікому не довелося так гуляти, а що маємо робить! Треба хилитися, куда нахиляє доля. Ще слава Богу, що мені якось удалося закріпить серце так… що муштруюся собі, та й годі. Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він, і всі, що були у мене, пропали. У І. І. Фундуклея. А тепер мені строжайше запрещено рисувать і писать (окроме писем), нудьга, та й годі; читать – хоч би на сміх одна буква, і тії нема. Брожу понад Уралом та … ні, не плачу, а щось ще поганше діється зі мною. Одішліть, будьте ласкаві, моє письмо і адрес мій княжні Варварі Миколаєвні, в адрес ось який. В город Оренбург в пограничную комиссию. Его Благородию Фёдору Матвеевичу Лазаревскому с передачею. А цей добрий земляк уже знатиме, де мене найти. Бувайте здорові, низенько кланяюсь Ілії Івановичу і всьому дому вашому, не забувайте безталанного Т. Шевченка. Поклоніться, як побачите, од мене Кікуатовим”»561.

«Що саме з ним коїлося, – пише П. О. Білецький, – він розповів автопортретом, який написав у лазареті. Власник Седнева відповів: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитися”»562. П. О. Білецький продовжує: «Якби Тарас Григорович мав змогу незабаром написати ще один портрет, на нього дивитися було б ще важче. Хворого солдата невідомо чому поспішили повернути до казарми. Тут до ревматизму додалася люта цинга. Боліли ноги, очі. Тарас Григорович впав у цілковитий відчай. Надсилав відчайдушних листів до Петербурга і на Україну. Слізно благав поклопотатися, щоб зняли з нього хоча б заборону малювати. Лизогуб надіслав йому етюдник з пензлями і акварельними фарбами. Володіти ними він мав право, користуватися – ні в якому разі. Дивився на цей подарунок і не стільки радів, скільки мучився. Якось прочитав свій ведений улітку щоденник. Жахнувся одноманітністю й нудотою днів, що проминули. Спересердя спалив свою сповідь.

Микола І відхиляє всі клопотання про дозвіл Шевченку малювати

Друзі робили для Шевченка все, що могли. Варвара Рєпніна написала листа шефу жандармів О. Орлову. У ньому просила не додавати до кари «витончену жорстокість, забороняючи йому рисувати». Не відала того княжна, що «витончену жорстокість» придумав не Орлов, а сам Микола І. Шеф жандармів не став доповідати імператору про лист Рєпніної, але у своїй відповіді просив більше до нього в цій справі не звертатися. І все ж лист благодійниці Шевченка виявився не зовсім марним. Орлов запросив командира Окремого Оренбурзького корпусу про службу, поведінку і спосіб думок «колишнього художника», про те, «чи заслуговує він клопотання про дозвіл займатися йому рисуванням». Мєшков, тим часом пожалуваний у майори, дав про свого підлеглого такий відгук: «Рядовий батальону, яким я командую, Тарас Шевченко поводить себе добре. Службою займається ретельно, образ його думок не подає ніякого приводу до чогось доганного, і, судячи за цим, він заслуговує клопотання про дозвіл йому займатися рисуванням». Те саме доповів Обручов Орлову. Шеф жандармів увійшов з відповідною доповіддю до імператора. Той категорично відмовив у клопотанні.

Чому Брюллов відмовився допомогти своєму учню й другу?

Чернишов, академічний товариш Шевченка, і Михайло Лазаревський, будучи у Петербурзі, просили впливових осіб, зокрема Брюллова, поклопотатися про полегшення долі Шевченка. Чернишов звертався до колишнього Оренбурзького військового губернатора Перовського. Той попросив у Дубельта справу Шевченка, і з жалем був змушений визнати, що «заступитися й просити за нього государя» не зможе. Здавалося б, Карл Павлович мусив був хоч спробувати якось допомогти своєму колишньому учневі і другу, але і він не зробив нічого. Звичайно ж, він сердився на Шевченка. Свого часу він зробив для Шевченка все, що міг. Шевченко не виправдав надій Брюллова. Замість повністю присвятити себе служінню живописові він визнав за краще згубити свій непересічний талант заради чогось, Карлу Павловичу рішуче незрозумілого…

Муки фізичні й моральні, сум і безнадія надламали Шевченка. Уперше в житті він шукає полегшення в релігії. Двадцять восьмого лютого 1848 року, у перший день Пасхи орський страждалець пише княжні Варварі Миколаївні: «Вчера я просидел до утра, и не мог собраться с мыслями, чтобы кончить письмо; какое-то безотчётное состояние овладело мною (прийдите все труждающиеся и обременённые и аз успокою вы). Пред благовестом