Читати книгу - "Дюна"

за кілька дюймів над землею з відкинутою головою та розкритим ротом.

— Ці люди божевільні! — гарикнув Імператор. — Хутко! До корабля. Ми очистимо цю планету від кожного…

Щось спалахнуло ліворуч. Кульова блискавка відскочила від стіни й затріщала, торкнувшись металевої підлоги. Запах спаленої ізоляції виповнив салямлік.

— Щит! — закричав один із офіцерів сардаукарів. — Зовнішній щит згорів! Вони…

Його слова потонули в гуркоті металевих стін корабля, що рухалися й тремтіли позаду Імператора.

— Вони відстрелили ніс нашого корабля! — закричав хтось.

Пил увірвався в кімнату. Сховавшись у ньому, Алія вискочила й побігла до зовнішніх дверей.

Імператор крутнувся, кивком голови вказавши людям на запасні двері за троном, що прочинилися в бік корабля. Він махнув офіцеру-сардаукару, який стрибав у пиловій завісі.

— Ми захищатимемося тут! — наказав Імператор.

Шатро з тріском захиталося. Подвійні двері прочинилися навстіж, впустивши в кімнату занесений вітром пісок і крики. На мить на світлому тлі майнула маленька, вбрана в чорне постать — Алія намагалася відшукати ніж і, як і зобов’язувало фрименське виховання, повбивати якомога більше Харконненів і поранених сардаукарів. Крізь зелено-жовтий туман сардаукари кинулися до виходу. Тримаючи напоготові зброю, вони стали півколом, щоб прикрити відхід Імператора.

— Рятуйтеся, сір! — закричав сардаукар. — У корабель!

Але Імператор нерухомо стояв на помості, вказуючи на двері. Сорокаметрова секція шатра відлетіла геть, тому двері салямліку виходили тепер на бурхливий піщаний безмір, над яким низько нависали пастельні хмари. Крізь морок бовваніли електричні розряди блискавок, що спалахували, вимикаючи силові поля щитів. Уся рівнина рясніла сутичками — сардаукари стояли проти закутаних у плащі постатей, які, здавалося, вистрибували з бурі.

Усе це було тлом для того, на що вказувала рука Імператора.

З піщаного мороку виринули впорядковані маси жахних силуетів — величезні дуги з гострими кришталевими мечами — то були розчахнуті пащі піщаних хробаків. Вони сунули стіною, а верхи на кожному з них — ударний загін фрименів. Вони спускалися, оточені хвилею шипіння, а їхні плащі майоріли на вітрі.

Вони звідусіль прибували до імператорського шатра, а палацові сардаукари вперше в історії заклякли від подиву, бо їхній мозок не здатен був усвідомити такої атаки.

Але постаті, що зістрибували з хробаків, були людьми, а мечі, що виблискували в зловісному жовтавому світлі, — знайомою для сардаукарів річчю. Оговтавшись, імператорське воїнство кидалося в бій. На арракійській рівнині розпочалася битва, а сардаукари-охоронці відтісняли Імператора назад на корабель, запечатали за ним двері й приготувалися вмерти біля тих дверей, адже вони — щит Імператора.

Уражений відносною тишею на кораблі, Імператор витріщився на шоковану свиту. Щоки його старшої доньки почервоніли від напруги. Стара Правдомовиця, натягнувши каптур на обличчя, стояла, наче чорна тінь. Нарешті Імператор знайшов ті обличчя, які його цікавили, — агентів Гільдії. Вони були одягнені в сірі, позбавлені прикрас мундири Гільдії — здавалося, одяг пасував до спокою, який вони зберігали, попри навколишній хаос і розмаїття емоцій.

Вищий із них приклав руку до лівого ока. Імператор бачив, що тієї миті агента хтось підштовхнув, рука ворухнулася, відкривши око. Чоловік загубив одну з маскувальних контактних лінз, тому око відкрило справжню барву — синю, аж чорну.

Нижчий із пари проштовхався до Імператора й мовив:

— Ми не знаємо, що буде далі.

Його вищий компаньйон, знову прикривши долонею око, додав холодним голосом:

— Але цей Муад’Діб також не знає.

Ці слова вивели Імператора із заціпеніння. Він ледь утримався від зневажливого коментаря, що не треба бути лоцманом Гільдії й уміти бачити майбутнє, щоб здогадатися, що зараз трапиться на рівнині. «Невже ці двоє настільки залежать від пророчих здібностей, що розучилися користуватися очима й розумом?» — дивувався він.

— Превелебна Матір, — мовив він. — Нам потрібно розробити план.

Вона відкинула каптур від обличчя й відповіла на його погляд, не кліпаючи. Вони чудово одне одного зрозуміли. Доведеться вдатися до останньої зброї, яка в них лишилася, — до зради.

— Викличте графа Фенрінґа з його покоїв, — наказала Превелебна Матір.

Падишах-Імператор кивнув і махнув рукою одному з ад’ютантів, який мав виконати наказ.

48

Він був воїном і візіонером, чудовиськом і святим, лисом і невинним, шляхетним і безжальним — меншим, ніж Бог, але більшим, ніж людина. Не можна оцінювати Муад’Діба звичайними мірками. У мить тріумфу він побачив приготовану для нього смерть, але прийняв зраду. Скажете, що він зробив це з чуття справедливості? Тоді чиєї справедливості? Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Діба, який наказував робити барабани зі шкіри ворогів, Муад’Діба, який зрікся всіх умовностей Герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: «Я Квізац Хадерах. І цього достатньо».

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

У вечір перемоги Пола-Муад’Діба привели в палац арракійських правителів, у Стару резиденцію, де оселилися Атріди, коли прибули на Дюну. Раббан нещодавно відремонтував будівлю, тож вона стояла майже неушкодженою після боїв — хіба що містяни трохи пограбували її. Частину меблів у головній залі було перекинуто або розламано.

Пол зайшов через головний вхід, Ґурні Галлек і Стілґар на крок відставали від нього. Їхній супровід розбігся по головній залі, розчищаючи місце для Муад’Діба. Один загін уже почав перевіряти, чи не сховано ніде хитрої пастки.

— Пригадую день, коли ми вперше прибули сюди з твоїм батьком, — сказав Ґурні. Він зиркнув на перекриття і високі стрілчасті вікна. — Ще тоді це місце не сподобалося мені, а тепер подобається ще менше. В одній із наших печер було б безпечніше.

— Ось слова справжнього фримена, — мовив Стілґар і зауважив холодну усмішку, що торкнула вуста Муад’Діба, коли він почув цю фразу. — Можливо, зміниш думку, Муад’Дібе?

— Це місце — символ, — пояснив Пол. — Тут мешкав Раббан. Зайнявши палац, я повідомляю всім про перемогу. Відряди людей оглянути будівлю. Нехай нічого не торкаються — просто переконаються, що тут не лишилося харконненівських людей чи іграшок.

— Як накажете, — мовив неохоче Стілґар, виконуючи наказ.

Зв’язківці метушилися з приладдям, облаштовуючись біля великого каміна. Шикуючись по периметру кімнати, прості фримени, що приєдналися до трохи пошарпаних федайкінів, долучалися до охорони. Вони щось бурмотіли між собою й обмінювалися недовірливими поглядами. Це місце надто довго було для них ворожою штаб-квартирою, тож тепер не так легко було погодитися з фактом свого перебування тут.

— Ґурні, нехай ескорт приведе мою матір і Чані, — сказав Пол. — Чані вже знає про нашого сина?

— Ми надіслали їй повідомлення, мілорде.

— Творців вивели з котловини?

— Так, мілорде. Буря майже вщухла.

— Які масштаби збитків від бурі? — запитав Пол.

— Те, що опинилося на її шляху — летовище і склади для прянощів, — зазнало серйозних ушкоджень, — відповів Ґурні.

— Гадаю, нічого такого, чого не можна відновити за гроші.