Читати книгу - "Святослав (укр.)"

залишили ми багато городів і стоїмо тільки тут, над Дунаєм.

– Чому ж залишили городи? Де наші вої, де болгари? – крикнув князь Святослав.

– Усі вони тут, стоять на березі, – відповів Свенелд. – Але кесар Борис і його боляри зібрали багато загонів, що розтеклися повсюди, діяли, як змії…

– Як же ви могли допустити, щоб боляри зібрали ці загони, чому не пішли на них одразу великою силою?

Воєвода Свенелд мовчав.

– А ти що скажеш, брате? – звернувся до князя Уліба Святослав.

– Я збирав таку силу. Але ми тоді запізнились, бо почались заколоти в Данаї і потім Плисці…

– Хто запізнюється на брані, згубу чинить собі й своїм людям.

– Опріч того, беріг я воїв, не хотів великої крові.

– Аще кров хто на брані свою шкодує, багато проллє її пізніше й бездоб, – промовив князь. – Недобре зробив ти, брате Улібе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, ніде тут впасти!

Піднявши голову, князь Уліб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.

До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.

Розділ дев’ятий

1

І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір’ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.

А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.

Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?

Дивно відповів на це василіку князь Святослав:

– А Преслава вже давно наша.

– Як?! – крикнув Калокір. – Туди так далеко, перед нами багато боїв…

– Преслава давно вже наша, – промовив князь, – і шкода, що ти не побував там, подруг мій.

Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.

Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров – кров, за смерть – смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!

2

За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина…

…Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам’ять про кагана Симеона і про його діла.

На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв…

Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.

Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.

– Здравей, княже! – нарешті вирвалось у нього.

– Здоров будь, кесарю, – холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: – Ти йди… і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі.

Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з світлиці.

Так князь Святослав і кесар Борис залишились у світлиці удвох, віч-на-віч.

– Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? – запитав Святослав. – Чого мовчиш, не відповідаєш? А втім, що запитую тебе про це?! Відаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до імператора ромеїв? Адже так?!

– Ти сі прав, – сухим голосом промовив Борис. – До Константинополя. А куди я ще міг тікати?

Князь Святослав похитав головою.

– Горе кесареві болгар, якому нікуди вже й утікати, – суворо сказав він. – Була могутня Болгарія, коли жив дід твій Симеон; умів битись сам і знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарії та й у нас на Русі про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тоді й Болгарія була незборна, а Візантія тремтіла перед нею.

Потупившись, кесар Борис мовчав.

– Твій батько Петро зрадив Русь, – вів далі Святослав, – ти докінчуєш справу свого батька, продав Болгарію імператорам. Через вас Болгарія поділилась навпіл і стікає кров’ю, ти винен у тому, що від Дунаю до Преслави голови склали тисячі воїв руських і болгарських, бо я ж і батьку твоєму, і тобі пропонував мир, а не війну. Що ж мені тепер з тобою зробити? Убити, чи що?

І раптом, ніби тепер тільки зрозумівши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:

– Княже Святославе! Ти сі прав, прав, княже. То є справедливо, схибили ми, схибив і я. Але ми живемо так – до Києва далеко, до Константинополя близько, а імператори мають велику силу. Боявся я їх, і не токмо сам, усі боляри. Змилуйся наді мною. Даруй живот!

Князь Святослав сидів у кутку світлиці, склавши на грудях руки.