Читати книгу - "Відродження Нації"

і спішилося взяти Київ, щоб демаркаційна лінія пройшла поза Київом.

Кам'янецько-"демократична" влада готова була ради врятування свого істнування віддати три-чверті України найлютішому національному й соціально-політичному ворогові українського народу й не хотіла навіть спробувати порозумітися з комуністами, щоб уся Україна лишилась у руках української соціалістичної радянської влади. Для отаманщини й тих нещасних кам'янецьких "демократів" реакціонер, соціальний і національний кат українського народу був ближчий, ніж Соціалістична українська влада.

І як сміють після цього ці нещасні себелюбці говорити, що вони бились за українську державність, що вони "тримали прапор українства до останнього кінця, як герої"? Прапор української контрреволюції, прапор соціальної дружби з Денікіним, прапор хамства вони тримали, собі на сором і ганьбу, а українському народові й його відродженню та визволенню на велику шкоду!

І чого ж досягли? Денікін вигнав їх з Київа, зідрав український прапор і розтоптав його ногами, а своїх оцих соціальних друзів одігнав знов до Кам'янця.

І як опукло виявилась тут характерна риса петлюрівщини: вискочити наперед, учинити парад, і швиденько проголосити собі першу славу. "Ми перші ввійшли в Київ! Ми перші!" От що для петлюрівщини раз-ураз було найголовніще. А чом же ви не лишилися там, коли ввійшли перші? Чом же не ви прогнали Денікіна, а він вас? Сил не було? Так ви хотіли все збудувати й мати тільки на тому, що вам першим удалось вискочити наперед?

Ні, на цей раз петлюрівщину зрадив її метод.

Денікіна ані трішки не зворушило й не переконало "першенство" петлюрівщини. Ґенерал Бредов, що заняв Київ, звелів направити кулемети на цих "перших" "героїв" і викинути їх з Київа.

3. Міщансько-отаманське шукання правди на світі.

Отаманщина захвилювалась, занепокоїлась, обурилась: як же так, вона перша ввійшла в Київ, а її виганяють. Де ж справедливість, гуманність, де правда на світі?

І, очевидно, щоб знайти ту правду, було послано від отаманщини послів до ґенерала Бредова. Бредов сам не приняв їх, а вислав до них своїх ад'ютантів, які й заявили петлюрівським посланцям, що ґенерал Бредов ні з якими петлюрівцями в переговори вступати не хоче, що коли вони (петлюрівці) хотять битися з большевиками, то хай вступають під команду ґен. Бредова й більше нічого. Ніяких Україн ґен. Денікін не знає, єсть "єдіная-нєдєлімая Росія", яку треба визволить од "насильників-комуністів". Коли ж петлюрівці не хотять вступити під команду ґен. Бредова або розпуститися, то "его пре-восходительство" буде, вважати їх за бандитів і большевиків і відповідним способом покарає їх.

От-таку відповідь одержала отаманщина, від своїх достойних союзників.

Що ж на це "соціалістичний" Уряд і "національні герої" зробили? Побачивши цілковиту безнадійність цим підлим шляхом урятувати національно-державну справу, вони, нарешті, рішили пожертвувати своїми особистими інтересами й вступили в переговори з радянською соціалістичного київською владою?

Ні, кам'янецькі "соціалісти" побігли жалітися Антанті, тій самій Антанті, яка давала Денікінові всі засоби бити їх. Вони вислали ноту "до держав Антанти й держав усього світу" (7 жовтня) з жалями й скаргами на поводження ґенерала Денікіна. І як у цій ноті ці люди пренаївно самі себе плямують і виставляють на ганьбу й суд народа. Вони пишуть, наприклад, так:

"Ґенерал Денікін, а тим більше його прибічники й помічники, не ховають своїх сімпатій до так бажаного для них монархічного ладу"... "Ґенерал Денікін, беручи за зразок реакційні закони старого часу, немилосерно нищить українську культуру, позбавляє нас права й змоги вчитись в українській школі, забороняє вживати української мови в церкві, закриває наші культурні інстітуції, нищить українські книжки... Ворожість та ненависть до всього українського дійшла до того, що адміністрація добровольчої армії нищить і ліквідує навіть українське Товариство Червоного Хреста".

Розписавши всю реакційність, усю україножерську політику Денікіна, цілком справедливо зазначивши його, як немилосерного, найзлочинніщого ворога українського народу, наші "соціалісти" прекомічно говорять далі таке:

"Не зважаючи на провокаційні вчинки денікінської армії, українське Головне Командування зробило останню спробу вияснити, з ким ми маємо діло, чи з нашим спільником у війні з большевиками, чи з ворогом, пронятим тими же намірами, що й московські комуністи".

Це просто знамените: не зважаючи, мовляв, на все те, що ми добре знали, на всі ті вчинки, які вище перечислили, ми ще хотіли "вияснити", з ким маємо діло. І для того висилали своїх послів до Денікіна "ще до взяття Київа", як вони самі признаються.

Це була немов ота "остання спроба", але це брехня, бо після того по вигнанню з Київа ще раз було послано отамана Омельяновича-Павленка до Бредова. Очевидно, переговори до взяття Київа не вияснили кам'янецьким бідолахам, з ким вони мали діло. Та навіть, виявляється, поводження в Київі, вигнання з його українців, (що "першими" ж заняли його!), теж не вияснило, бо ще раз було послано послів, про що й говорить само Правительство в цій ноті такими самовбийчими словами:

"Щоб зберегти сили наших втомлених героїв-козаків від зайвого пролиття крови, українське Головне Командування вислало військову делеґацію для переговорів з добровольчим командуванням, але ґенерал Денікін відмовився розмовляти з нашими представниками, виславши до них невідповідну делеґацію й поставивши ганебні передумови".

Та мало того:

"Разом з тим добровольча армія без проголошення війни перейшла в наступ проти Українського Республіканського війська, відповіддю на що було оповіщення Правительства Укр. Нар. Республіки до Війська й Народу з закликом до оборони й рішучої боротьби".

Але, очевидно, на кам'янецький "народ" надій було мало, бо "соціалісти" так закінчували свою ноту:

"Втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією, Правительство УНР. сподівається, що великі демократичні держави Антанти, які допомагали матеріально ґенералові Денікіну в його боротьбі проти насильників-комуністів, не будуть допомагати його насильствам над вільним українським народом.

В ім'я права й справедливости ми домагаємось, аби держави Антанти примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України й дали можливість Правительству Української Народньої Республіки установити лад і спокій на вільній українській землі.

Голова Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки Ісаак Мазепа. "Керуючий Міністерством Закордонних Справ Андрій Лівицький".[40]

"Великі демократичні держави" цілковито справдили сподівання кам'янецьких невеликих демократів: вони страшенно захвилювались, засоромились, негайно перестали помагати Денікінові й "в ім'я права й справедливости" "примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України" та дали можливість дорогому їм Правительству Укр. Нар. Республіки завести на всій українській землі той чудесний, ідеальний "лад і спокій", який отаманщина завела на кам'янецькій.

Кам'янецький осел простягав до Антанти морду за клаптем сіна, "втративши останню надію