Читати книгу - "Нафта"

Пазоліні розпочинає писати разом із Серджіо Чітті (спеціаліст з римського діалекту) діалоги на римському діалекті для фільму «Ночі Кабірії» великого режисера Федеріко Фелліні. Усе частіше він пише для кіно.

У грудні 1958-го йде з життя Карло Альберто Пазоліні, який тривалий час був, хоч і перебуваючи завжди в тіні, акуратним та старанним секретарем свого сина.

У 1959-му Пазоліні друкує «Жорстоке життя». За ініціативи Джакомо Дебенедетті Пазоліні дають премію Кротоне; того ж року письменник з матір’ю переїздять у нову домівку у Монтеверде, у той самий будинок, де мешкає поет Аттіліо Бертолуччі.

Пазоліні так узагальнює свій другий роман: «Розповідь про Томазо Пуціллі — це самоаналіз, адже йдеться про хлопця, який не є ані привабливим, ані здоровим, ані сильним: загалом, про слабака, який мусить бути сильним попри власну волю, живучи у світі, де це є обов’язковим. Отож він безугавно намагається самоствердитися; й хтозна, куди він зайде, йдучи цим шляхом, шляхом удаваної сили злочинності, цинізму… Добре це чи погано, та врешті це поривання „самоствердитись“, „існувати“, оця хирлява життєва енергія, осяяна безладним світлом моралі».

Він й надалі час від часу пише для газет; протягом короткого періоду, 1959—1960, Пазоліні рецензує фільми для журналу «Репортер», відсилає свої статті в журнал «Літературна Європа», головним редактором якого є журналіст, письменник та літкритик Джанкарло Віґореллі, й веде рубрику листування з читачами у журналі «Нові шляхи» (до 1965-го).

У грудні 1960-го — січні 1961 року Пазоліні разом з Ельзою Моранте та її чоловіком Альберто Моравіа подорожує Індією. Згодом публікує свої «враження від подорожі» спочатку у щоденному виданні «День», а пізніше у збірці «Пахощі Індії» (1962).

У 1960—1961 роках Пазоліні як кінорежисер знімає фільм «Акаттоне», який у 1961-му показали на Венеціанському кінофестивалі.

«Відверто кажучи, я вже давно хотів зняти якийсь фільм. У цього задуму дуже глибоке коріння. Ще хлоп’ям, мешкаючи у Болоньї, я полюбляв кіно, принаймні так само, як П’єтро Б’янкі. Проте після того, як сплило стільки років, маю зізнатись, що фільми про Бродягу (найвідоміший образ Чапліна, втілений на екрані) Чарлі Чапліна, фільми Теодора Дреєра та Сергія Ейзенштейна, по суті, відіграли у формуванні мого смаку та стилю більшу роль, ніж мої сучасні заняття літературою […], останнім часом у мене є свої власні причини: щось штибу палкої примхи, яка стосується режисерів та продюсерів („Прекрасна ніч“, „Смерть друга“), бажання побачити події, героїв, сцени саме такими, якими їх бачу я, коли пишу про це. Ця дія на зло згодом перетворилась для мене у справжнє натхнення, яке протягом останніх місяців не полишає мене у спокої».

Вже в «Акаттоне» («Жебрак»), знявши непрофесійних акторів (у головній ролі — Франко Чітті, брат Серджіо Чітті, та його друзі, яких він набрав з передмістя), режисер стає поруч зі своїми друзями-інтелектуалами (Ельзою Моранте та Аделе Камбріа).

У 1961-му його книга з віршами «Релігія мого часу» отримує нагороду К’ячано.

У травні 1962-го у видавництві «Ґарцанті» друкують «Марево про дещо», роман, в якому розповідається про провінцію Фріулі та про її мешканців, розпочатий автором чотирнадцять років тому ще в Касарсі.

Починаючи з 1961-го Пазоліні знімає мало не по фільму за рік: «Мама Рома» (1962), «Овечий сир», один із чотирьох короткометражних фільмів з фільму «РоГоПаГ» (1963, назву взято від скорочень прізвищ італійських режисерів Роселіні, Пазоліні, Грегореті та французького режисера Годара), «Лють», частина перша (1963), «Любовні зустрічі» (1964), «Місця злочину в Палестині» (1964), «Євангеліє від Матвія» (1964), «Птахи великі й малі» (1966), «Земля, побачена з місяця», частина «Відьом» (1966), «Цар Едип» (1967), «Що таке хмари», частина «Капризу по-італійському» (1968), нотатки для фільму про Індію (1968), «Теорема» (1969), «Епізод про паперову квітку», частина «Кохання та люті» (1969), «Свинарник» (1969), «Медея» (1969), «Нотатки про африканську подорож Ореста» (1970), «Міські мури Санаа» (1970), «Трилогія життя» чи «ероса»: «Декамерон» (1971), «Кентерберійські оповідання» (1972), «Квітка тисяча й однієї ночі» (1974), і нарешті «Сало, або 120 днів Содому» (1975).

Незважаючи на напружену працю, якої потребує знімання фільмів, Пазоліні продовжує свою літературну діяльність. У 1963 році розпочинається один з численних судових процесів проти нього, який, мабуть, був найскандальнішим: Пазоліні звинуватили у нарузі над державною релігією через деякі сцени, які були в «Овечому сирі». Під час першого суду його визнали винним, але у вищих судах він потрапив під амністію.

Того ж року Пазоліні переїздить до римського кварталу Евр.

Вірші, які Пазоліні написав протягом 1961—1964 років зібрано у збірці «Вірші у формі троянди».

«За своєю внутрішньою, якщо не за зовнішньою, формою ця збірка нагадує щоденник, у ній ідеться про те, як крок за кроком розвивалися мої погляди й мій настрій протягом останніх років. Якби я писав мемуари, я б намагався коротко описати й урівняти події, які створили моє життя. Але пишучи щоденник, я помалу геть-чисто занурився у думки та настрій, які охоплювали мене, поки я писав. Це книга у формі щоденника, в якій суперечності дійсно вкрай загострюються, й не вирішуються й не згладжуються аж до кінця книги. Наприкінці читач відчуває, що закрив щось на кшталт руйнівної люті, знесилення, що обертається на жагу знищити певні нав’язливі думки й непохитні істини п’ятдесятих років, навіть справжнісіньке зречення. Проте це зречення читаєш, як поезію…»

Після того, як відвідав організацію католиків-добровольців, яка латиною зветься Pro Civitate Cristiana (прибл. «За християнське місто»), в умбрійському муніципалітеті Асізі, й принагідно перечитавши Євангеліє, Пазоліні прагне «змонтувати» фільм на основі Євангелія від Матвія. У ролі Христа зніметься молодий іспанський студент, а решта трупи буде дуже особливою: знову поруч з акторами з вулиці грають письменники-друзі режисера (Енцо Сичільяно, Маріо Сократе, Ґабріеле Бальдіні, Наталія Ґінсбург, Джорджіо Агамбен…), а в ролі Діви Марії, що стоїть під хрестом, — його мати Сузанна, якій уже більше сімдесяти років.

У вересні 1964-го фільм бере участь у Венеціанському кінофестивалі. Посвята: «Дорогій, блаженній, рідній пам’яті Папи Римського Івана XXIII». Фільм отримав премію Міжнародної католицької організації кіномистецтва (премію ОСІС).

Вперше у фільмі в маленькій ролі з’являється молодий актор Нінетто Даволі, який стане для Пазоліні, після матері, одним з найдорожчих у житті. Разом з великим коміком Тото хлопець з Калабрії зніметься в головній ролі у фільмі «Птахи великі й малі» (подорож крізь «ідеологічну кризу», «[…] це — казка на кшталт тих, які розповідає Езоп, Федр чи Лафонтен, тому герої у фільмі — алегоричні, це символи. Батько та син у фільмі втілюють усе людство, простих людей, замість героя давніх казок, який читає мораль, — тут