Читати книгу - "Астальдо"

до рук або жарину, або розпечене залізо.

— О, я ж не скам’янів серцем аж настільки… Я просто дав юнаку показовий бій…

— Краще б ти дав йому жарину, — сказав Нолофінвіон зітхнувши, — скільки бідолаха відлежувався опісля цього?

— Та недовго… Однак, яке вперте дитя — він не випустив меча, навіть коли впав від знесилення. А коли цілительки лікували йому синці та рани, то потиху обстежили його fеа… До речі — ще одна цікавинка: у Аданів нема аvanire…

— Це зле, — мовив Фіндекано, — варто комусь потрапити в полон, і всі таємниці…

— У них нема і оsanwe… Хоча душа є, без сумніву… На відміну від орків.

— Але як же…

— Не знаю. Мої відаючі жони в легкому заціпенінні. З одного боку — нічим незахищений дух, а з другого — неможливість проникнути в нього. Таке собі зачароване коло. Їх важко зціляти — Аданів, наші цілющі співи майже не діють, доводиться просто зупиняти кров, і заліковувати рани силою цілителя, а не тіла самого пораненого.

— О, це недобре — цілитель може знесилитись і тоді…

— Отожбо… Але хлопчина чистий — без прищепи. В душу Адана не пролізти і Морінготто, а зверху на ньому нічого нема.

— Однак, їхні перекази говорять, що Морінготто таки заволодів деякими з них.

— Тут те саме, що вимагали від мене, — зітхнув Майтімо, — угода тільки по власній волі…

— Тобто, Адан може допустити лиху силу в душу лише по згоді?

— Саме так… Їм і легше і тяжче… Нам треба лише тримати аvanire і терпіти біль, а Адан має ще й відріжняти добро від зла. Морінготто великий майстер робити з білого чорне і навпаки… Пам’ятаєш, я говорив тобі про зло, що ніби впечатане в їхні душі? Багато з цього зла вони вважають добром, а дещо — хочуть вважати добром, виправдовуючи себе. Це від того, напевне, що Морінготто віднайшов їх раніше за Валар і заморочив бідолахам голови. А може їх так створено від початку — вирішувати щодо кожної справи: добра вона чи лиха.

— Я просто не можу, — зітхнув Фіндекано, — гідно оцінити те, що почув.

— Нехай в ці премудрості вникає Фінарато, — озвався Руссандол бадьоро, — на те він і мудрець.

Малах-Арадан з часом змушений був покинути службу порубіжника і поселився в Ломіоні, в садибі, яку йому збудував сам Фіндекано зі своїми воїнами. Люди поволі прибували і до Гітлуму, і до Дор-Ломіну, своїм князем вони звали Гатола, ще одного Араданового онука. Селились Адани окремо, хуторами та селищами, однак, деякі осіли і в Ломіоні, і швидко по тому Фіндекано мав уже кілька загонів добірних бійців, яких навчали cano з Ельдар.

Ант Доронінг, щоправда, бурчав, що це дурна витрата часу.

— Я навчаюся триста літ, — говорив він, — і моє володіння мечем ще є далеким від досконалості. А який сенс навчати Адана, який через якихось тридцять літ вже не зможе втримати зброю…

Фіндекано помітив, однак, що строк життя Аданів, котрі поселилися поруч з Безсмертними, трохи збільшився. Принаймні, Малах добував вже свій дев’ятий десяток, дочекався правнуків, однак, життя його перетворилося на животіння. Колись сильний високий здоровань нині ходив зігнутим, спирався на ціпок, і ледве втримував в руках флейту, на якій навчився грати під час свого побуту в Ейтель-Сіріоні. Перше покоління тих Аданів, що прийшли до Белеріанду, вже давно «помандрувало на Захід прямим шляхом» — помер Беор, про що з щирим жалем сповістив Фінарато, в Естоладі помер батько Малаха — Марах, померли і брати та сестри Мараха, котрі зосталися у Белеріанді… Арадан розумів, що надходить і його час, і, як не дивно, навіть очікував смерти.

— Краще б я загинув у битві, - якось мовив він до Фіндекано, котрий заїхав його провідати, — чим оце скніти старістю… Воїн мусить помирати з мечем у руках, а не на ложі.

І якось до княжого замку примчався на коні світловолосий хлопчина, один з правнуків Арадана.

— Вельможний Ельфе! — випалив він, з обожнюванням дивлячись на князя Дор-Ломіну, — дідо кажуть, що настала їхня година… Йти на Захід… Дідо проститись хочуть…

Брама садиби Арадана була розчинена навстіж. У дворі товпилися люди — родичі, сусіди, кілька зморшкуватих бабусь, котрі мали обряджати небіжчика в останню путь… Арадан був ще живим — Фіндекано почув ще з передпокою, як він навчає правнуків.

— Я прибув сюди, — шамкав Адан беззубим ротом, — грубим войовником, котрий понад усе цінив силу… Я думав, роде мій, що вміння володіти зброєю достатньо для шляхетного воїна. Ельдар навчили мене бачити красу землі, на якій вам жити… Вони навчили мене слухати музику флейти і музику вітру… І чути музику зірок… Якщо Адан лише добрий воїн, то він може служити будь-кому, і залишатися добрим воїном. Та якщо Адан відчуває бриніння цієї землі, чує голоси джерел і дихання дерев, то він покладе за неї життя — і лише тоді буде добрим воїном. Ельдар живуть з цією землею одним життям, вони з нею — одне ціле. Вони, Безсмертні, прибули сюди, щоб її захистити, гинули за неї, і може гинутимуть не раз. Для роду Арадана має бути честю битися поруч з ними проти Пітьми з Півночі, проти Руйнівника Арди…

— Князь Дор-Ломіну — сповістив хлопчак, — дідо, вони приїхали…

Фіндекано зайшов до спочивальні ледь тамуючи розчулення. Він вже навчився не помічати різкого, майже тваринного запаху людського тіла, і того недоброго духу, що збирався в кімнаті немічної особи. Навчився за зморшкуватою маскою бачити юну ще душу воїна, котрий увібрав в себе мудрість Ельдар, і міг би жити і навчатись, якби не оця немічна плоть, що аж звисала з кощавих рук умирущого. Несправедливість цього вражала — Ельда опустив голову, щоб давній приятель не побачив його сліз.

— Хвала Богам, вдалося побачити наостанку, — прошамкав Арадан, — хоч вас… Вашого вельможного батька так і не вдалося, не було у мене сили востаннє вибратися до Ейтель-Сіріону… Чотирнадцять літ служив під його рукою — таки немало. Віншуйте від мене Великому Князю…

— Я передам…

— Князю Фінгоне…

— Що, друже?

— Ви, от з Богами зналися, і самого Суддю бачили напевне? Феантуро…

Фіндекано раптом згадав берег Араману і чорну постать на урвиську, що віщувала їм смерть від зброї, тортур і горя…

— Бачив, — мовив він нарешті, - бачив не раз…

— Як іду я нині, - мовив Арадан, — на суд Божий, то трохи мені лячно, авжеж… Хоч і не робив я великого зла, але без плями темної лише Всевишній Еру… Який він, Суддя? Лихий, чи добрий?

— Не добрий… І не лихий… Справедливий…

— Справедливий,