Читати книгу - "Сад Гетсиманський"

Але він кричав не від того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексіями пережитого вчора й візіями неминучого завтра… На підставі тих рефлекторних криків, стогонів і скреготу зубів можна змонтувати внутрішню, психічну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами…

Такими ночами краще лежати й не розплющати очей.

Андрій навчив Санька вірша, що його сам найбільше любив і пам’ятав із шкільної лави. Андрій не пам’ятав твердо автора — здається, С. Руданський, — але вірша пам’ятав усе життя. Це вірш про те, як мати виряджала в світ та навчала свого сина, а потім виряджав і навчав його батько… Це славнозвісний вірш:

«Дочекався я свого святонька,

Виряджала в світ мене матінка…

Виряджала в світ мати рідная

Та й приказувала мені бідная:

Бачиш, сину мій, як працюємо,

Бачиш, сину мій, як горюємо…»

Далі говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утікати від злиднів, іти в світ і там бути покірним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися під ноги — і тоді йому буде добре жити.

«Спина з похилу не іскривиться,

Зате ступить пан та й подивиться…»

Пан подивиться, пан зласкавиться, пожаліє й синові добре буде жити в панській ласці, служити вірно й діставати розкоші в нагороду за ту вірну службу… Це умовляла мати.

А потім виряджав сина батько — спрацьований, згорьованнй, але непокірний і гордий батько. Він виряджав — приказував, твердо синові наказував бути гордим і мужнім і ні перед ким не гнути спини, нікому не уступати дороги, не стелитися під ноги багатим, «трутням неробучим», бути і в злиднях паном над собою. І бути таким в ім’я своєї згорьованої бідної матері та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерігає того свого сина, в світ виряджаючи:

«Будеш проклятий, милий синочку,

Як зігнеш себе, мов билиночку!

І спина тобі нехай скорчиться!

І чоло твоє нехай зморщиться !..»

Санькові цей вірш страшенно сподобався, й він його дуже швидко вивчив напамя’ть весь, від початку до кінця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на підлозі горілиць, Санько часто сам для себе декламував цілий вірш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалісним голосочком, шкодуючи та й явно з тієї матері кепкуючи. Потім він переходив до ролі батька — голос його мінявся, робився твердий і понурий, сталевий. Він — Санько — в ролі батька з ентузіазмом навчав того сина мужньої і гордої поведінки. А як доходив до кульмінаційного моменту, зціплював кулак і карбував ним, піднісши його в повітря патетично:

«Будеш проклятий, милий синочку,

Як зігнеш себе, мов билиночку!

І спина твоя нехай скорчиться! — (рубав кулак).

І чоло твоє нехай зморщиться!» — (рубав кулак).

Потім Санько приноровився цей вірш не просто читати, а якось виспівувати…

— Хто це написав таку гарну пісню? — питав зворушений Санько в Андрія. — От, брат, пісня, так пісня!

По тюрмі почали кружляти таємничі й неймовірні чутки. Чутки про зняття Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомівську, після повернення болісно й настирливо випитували — чи не бачив він на стіні портрета «залізного наркома»? Чи висить?

Одні кажуть, висить! Ще висить!

Другі кажуть, що нема. Але, може, його там і не було взагалі на тій стіні, яку бачив цей ікс чи ігрек. Треті стверджують, що таки висить.

Не мавши зв’язку з волею, люди хотіли хоч в такий спосіб щось угадати, довідатись. Звідки появилася чутка про зняття Єжова, невідомо. Кажуть, що ніби хтось помітив, як раніше в слідчого в кабінеті висів портрет наркома, а тепер нема. Це стало підставою до портретної епідемії. Всі намагалися на власні очі переконатися, висять ті портрети чи немає. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевірити карколомну новину. Кожному, кого забиралося «з вещами», камера в надії, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамі портрет Єжова. Тільки ж… біда в тім, що всі без винятку в’язні зовсім не пам’ятають, чи висів взагалі будь–який портрет в кабінеті їхнього слідчого раніше; їм було не до того на «малих» і «великих конвейєрах», коди весь світ їм стояв стовбола. Так що й співставляти ні з чим. І карколомну новину устійняти ні по чому.

Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцільним спростуванням наявності будь–яких карколомних подій на пролетарському олімпі. Все по–старому, а якщо й сталися в тім житті якісь зміни, то в гіршу сторону. Відчувалась напруга, дедалі більша. «Фабрика–кухня», за свідченнями всіх, хто туди потрапляв, загуділа ще несамовитіше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погіршився режим. Завели якусь нову форму ізоляції переслухуваних та мордованих — вже немає «брехалівок», а є якісь «собачники» на одну людину. Відчувався у всьому шалений поспіх. Відчувалося в усьому, що закручують гайки «до одказу». Посилився рух на Раднаркомівській, посилився й на Холодній горі — з камер на «Чорний ворон» і з «ворона» до камер. Часом забирали партії й не повертали. Цілі ночі гули десь на тюремному подвір’ї й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась і плутанина, безглуздя, нерозбери–бери. Камери, замість порожніти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п’ятьох. При всьому рухові й поспіхові «вода» не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районів. Відчувалося, що десь хтось безнадійно захекався, не встигає, квапиться, нервується, із шкіри вилазить, женучи конвейєр божевільним темпом.

Тюремний телеграф працює безперебійно. Він щодня приносить маленькі деталі, з яких повставала більш–менш правдоподібна цілість. Вся машинерія НКВД намагається пропхати крізь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слідства не пропускає всієї маси ув’язнених, не впорується з колосальним навантаженням, і утворився «затор» так, як на лісосплаві утворюється «залом», коли обчухрані дерева нагромаджуються у вузькому або в мілкому, порожистому місці величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось і в тюрмах — люди нагромаджувались, як обчухрані дерева на «заломі». Через те слідчі роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, — викликають геть з усіх районів весь місцевий слідчий персонал, всіх начальників районів та їхніх заступників і мобілізовують потрібні ще кадри в партійній організації області на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможність цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову «вузьким місцем» є суди. Хоч їх і