Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10"

твердими словами, аж урешті такий настрій пойняв і її: вона могла вже дивитись на Діка без жалю, без того пекучого жалю, що раз у раз стискав їй серце останніми днями.

Вона пишалася ним, гарним і сильним чоловіком, що міг би принадити будь-яку жінку; але їй уже не було шкода його. Вони мають слушність. Життя — це гра. В бігу випереджає прудкіший, в бою перемагає сильніший[140]. Їм обом траплялось мірятися прудкістю й силою, випереджати й перемагати. Чом же їй не можна? Вона все поглядала на них, і те запитання знов і знов ставало перед нею.

Вони обидва не були аскети і, напевне, багато чого дозволяли собі у своєму повитому таємницею минулому, з якого увійшли в її життя. У них обох бували дні й ночі, заказані жінкам — таким жінкам, як вона. Принаймні за Діка вона не мала сумніву — бо чула навіть балачки про це, — що в нього були інші жінки, коли він блукав світами. Чоловіки завжди лишаються чоловіками, ось і вони обидва такі. Полу раптом обпекли ревнощі до тих незнаних їй жінок, що напевне були в них, і вона озлилась. «І втіх вони ніколи не минали»[141] зринув їй у пам’яті Кіплінгів рядок.

Жаліти? А чом це вона має когось жаліти? Хто жалів її? І які можуть бути жалощі в такому великому, такому природному ділі? У них іде не дрібна гра, і хтось мусить програти… Далі Пола спробувала уявити, чим же ця гра скінчиться. Доти вона боялася про те думати, але краплинка віскі додала їй відваги. І ось їй здалося, наче вона бачить перед собою грізну долю — темну, невиразну, ніби тінь, але страшну, як згуба.

Отямилась вона, коли Дік махнув рукою в неї перед очима, ніби ловлячи в повітрі те, на що вона так пильно задивилась.

— Маримо? — піддражнив він, коли їхні погляди зустрілися. Його очі сміялись, однак Пола вгледіла в них щось таке, що змусило її враз спустити свої довгі вії. Він усе знав. Тепер у неї не лишилось і крихти сумніву, що він усе знає. Ось що прочитала вона в його погляді й ось чого спустила вії.

— «Цинтіє, Цинтіє, що я подумав…» — весело проспівала вона йому; а коли Дік заговорив знову, простягла руку до його недопитої склянки і ковтнула з неї віскі.

Хай буде що буде, а вона дограє до кінця, вирішила Пола. Це, звісно, божевілля, але це й життя, справжнє життя. Вона ще ніколи не жила так повно, і так жити варт, хоч би чим довелося потім заплатити програш. Хіба вона коли любила Діка отак, хіба знала взагалі, що вона здатна на таку любов? Певне, вона всі ці роки помилялася — вважала за любов звичайну приязнь. Вона спинила на Греймові потеплілий погляд: ось він захопив її так, як ніколи не щастило Дікові.

Серце в неї, не звиклої до таких міцних напоїв, билося часто; Дік, ніби ненароком поглядавши на неї, бачив, як блищать її очі, які червоні у неї щоки й уста, і знав, чому.

Він говорив чимдалі скупіше, і кінець кінцем розмова про білявих героїв завмерла — бо всі зійшлись на одній думці. Нарешті Дік глянув на годинника, підвівся, позіхнув, потягся й оголосив:

— Пора лягай. Цей білий чоловік він голова вже зовсім син. Ще по одній на ніч, Івене?

Грейм кивнув головою: обом їм треба було покріпитись.

— А ви, пані п’яничко? — обернувся Дік до Поли.

Та вона похитала головою й відійшла до фортеп’яно прибрати ноти, поки чоловіки пили.

Грейм допоміг Полі спустити віко інструмента, а Дік тим часом чекав їх на дверях, отож, коли вони покидали залу, він ішов кроків на п’ять попереду. На Полине прохання Грейм дорогою вимикав лампочки в коридорі. Там, де він мав попрощатись і звернути до себе у вежу, Дік зупинився зачекати їх.

Ту мить погасла остання лампочка.

— Ну що ви, дурненький! — гукнула в темряві Пола. — Цієї не треба, вона горить цілу ніч.

Дік не почув більше нічого, але його всипало жаром. Він прокляв сам себе за те, що колись теж нишком цілувався потемки — бо через це він знав тепер, що зробили Грейм і Пола за ту коротку мить, коли знов спалахнуло світло.

Йому забракло духу глянути їм у обличчя, коли вони підійшли. Він не хотів ще раз побачити, як Пола похнюпить свої щирі очі, й тому заходився припалювати сигарету, а думкою шукав жартівливих слів, щоб, як звичайно, попрощатися з ними на ніч.

— Ну, як там книжка? Котрий уже розділ? — гукнув він навздогінці Греймові; коли нараз Пола взяла його за руку.

Вона йшла поруч нього, махала його рукою, підстрибувала, щебетала, немов мале дівчатко, що йде за руку з дорослим дядечком. І він невесело думав: як же вона схитрує сьогодні, щоб знов ухилитись від поцілунку на ніч?

Так обоє дійшли туди, де мали розійтись у різні боки, кожне до себе, а Пола, очевидячки, ще нічого не надумала. Вимахуючи так само його рукою і не вмовкаючи ні на мить, вона довела його до кабінету і зайшла з ним туди. Аж там він здався: йому вже не сила було чекати нового її викруту. Удавши, ніби щось пригадав, він потяг її за собою до столу й узяв там якогось листа.

— Я дав собі слово, що відішлю відповідь уранці з першою машиною, — пояснив він, натиснув кнопку фонографа і почав диктувати.

Хвилинку Пола ще не випускала його руки. Потім стиснула її, прощаючись, і шепнула: «Добраніч…»

— Добраніч, жіночко, — відповів Дік машинально й диктував далі, ніби й не помітив, що вона пішла.

Замовк він аж тоді, коли був певен, що вона вже не чує.

РОЗДІЛ XXVIII

Уранці, диктуючи Блейкові відповіді на листи, Дік разів з десять трохи-трохи не сказав: «Годі!»

Коли о десятій секретар зібрав свої папери й підвівся, він звелів:

— Зателефонуйте Генесі й Менденголові, хай сьогодні не приходять, краще завтра. Тепер вони, мабуть, десь біля стайні для жеребців.

Увійшов Бонбрайт і налагодився стенографувати Дікові розмови з помічниками.

— Заждіть, містере Блейку! — гукнув Дік навздогін секретареві.— Спитайте ветеринара, як там Олден-Бесі. Старенька звечора зовсім слаба була, — пояснив він Бонбрайтові.

— Містер Генлі хоче вас бачити негайно, містере Форесте, — сказав Бонбрайт, а помітивши, що хазяїн дратливо насупив брови, додав — це щодо греблі на Оленячому Оці. Там якась хиба в проекті. Серйозна, каже.

Дік скорився й цілу