Читати книгу - "Жінка в пісках"

Однак тепер і тієї стіни вже нема. Разом з нею зникла й можливість увійти через двері.

Уже нічого не можна вдіяти. Востаннє я бачив його ззаду, коли він, схожий на парасольку з поламаними спицями, повз у сухій траві під насипом, не варто гадати, що він хотів або, може, не хотів сказати,— всього цього вже не існує. Ланка, вирвана силоміць із ланцюга, вже не має до нього відношення.

Поглядаю на ручного годинника... Вісім хвилин на дванадцяту... Крім цього часу, мені нічого вписати у бланк для повідомлення... І через годину, і через дві години, і через десять я не сподіваюся натрапити на факт, вартий згадки в повідомленні... Підстьобуваний думками, я допиваю каву і встаю... Однак що ж мені робити?.. Щось треба робити... Я стою мов укопаний... Стою, мов та студентка, яку я покинув під бібліотечними сходами... Коли тебе позбавляють свободи і, не сказавши, куди й навіщо, тягнуть у темряві — це, ясна річ, дуже прикро, та от коли тебе без жодного пояснення й вибачення раптом кидають на дорозі — це стократ принизливіше...

Господар кав’ярні за стойкою поринув у читання газети. Похмура офіціантка сперлась одним ліктем на касовий апарат і, приклавши до вуха транзистора, що ледь чутно грає, невидющими очима позирає на вулицю. Раптом, не одриваючись від вікна, вона глузливо посміхається... Цікаво, з чого: з мене чи з того, що почула по радіо?.. Я й собі кинув погляд за вікно й помітив таке, що мене страшно схвилювало. Мимо проходило троє, мабуть, комівояжерів з однаковими портфелями під пахвою, сердито й завзято щось обговорюючи... За ними — щільний потік автомашин... Ще далі — автостоянка... А коло неї щось таке, що ятрить мою пам’ять, ніби пощерблений кутній зуб... Число... Семизначне число під вивіскою автостоянки... Той самий телефонний номер!

Етикетка на сірниковій коробці... кав’ярня «Камелія»... оголошення про вакансію в старій газеті... пришпилений до жовтої штори папірець... і всюди той самий телефонний номер...

Нарешті до мене повертається відчуття часу, і я поволі згадую, яка карта-схема привела мене сюди.

— У вас можна замовити місце на автостоянці? — голосно звертаюся до дівчини, що крутить ручку касового апарата, не відриваючи вуха від транзистора. Замість того щоб відповісти, вона зиркає на господаря. А той лише на мить підводить очі. Наші погляди зустрічаються. Він без упину кліпає повіками й тонесеньким голоском, що анітрохи не пасує до підборіддя із слідами поголеної щетини, відповідає:

— Нема вільного місця, на жаль,— і його похмуре обличчя знову ховається за газетою.

— Бачу, маєте досить багато вільного часу...

— Що? — відклавши транзистора, перепитала офіціантка різким голосом — так, наче я вчинив якесь зухвальство. Я розгубився, але зате несподівано в мене сяйнула химерна думка. Ніби гарячим душем, з мене змило поганий настрій, а в грудях забилося прагнення свободи: от би, схопившись за боки, зареготати дурним сміхом! Мабуть, я і справді засміявся. Не спускаючи погляду з дівчини, обходжу касу й хапаю телефонну трубку. Набираю номер фірми «Дайнен», щоб поговорити з тим молодим службовцем Тасіро.

— Алло, Тасіро-кун? Дякую за вчорашнє...— Коли я назвав себе, він запнувся, а на моє запитання, чи чув про смерть того чоловіка, на мить здивувався, хоча міг би цього й не робити, та як тільки я нагадав про нашу домовленість випити, його тон відразу став привітним і дружнім — мабуть, нечасто йому доводилося мати з кимось спільну таємницю. Позираючи на густе підстрижене волосся, що ледь прикриває вухо дівчини, веду далі: — Зустрінемось на станції S, можна на тому місці, яке позначене на схемі, накресленій учора для мене... так, так, там, де ви мали побачитися з Немуро-саном... О сьомій... Гаразд?.. І ще одне, найголовніше,— не забудьте принести той альбом з фотографіями натурниці...— Дівчина поквапливо приклала транзистора до вуха, але, здається, не ввімкнула.— Фотографії ню,— повторив я ще раз,— і,якщо можна, я хотів би з нею самою познайомитися.— Зрозуміло, що несподівано ділову відповідь Тасіро-куна сторонні люди не почують, а тому подумають, що, напевно, він не хоче мені допомогти. А потім, стишивши голос, між іншим,— ні, не між іншим, а з певним наміром, додаю: — Я б хотів, щоб до нашої зустрічі ви поміркували ще ось над чим. Як можна шантажувати паливну базу? Звичайну, роздрібну базу... Я хочу знати, які, на вашу думку, є способи шантажування?..

Мені здається, наче цими словами я дав щигля в ніс дівчині, а може, й господареві кав’ярні. Щоправда, її носа не було видно, бо його затуляла рука, що притримувала транзистора коло вуха. А господар, як і раніше, уткнувшися в газету, навіть не ворухнувся. Прикріплена в нього над головою листівка з зображенням кавової плантації десь у Південній Америці, де яскраве сонце позолотило далеке пасмо гір, а людей і рослин зробило коричневими, контрастувала з потьмянілим від пилюки світильником і мала недоладний вигляд. Чути, як хтось ходить на другому поверсі. Хода поволі наближається, зупиняється і так само віддаляється. Я теж не можу вже спокійно стояти на місці. Страх минув, наче хвиля, відкотившись назад. Смерть того чоловіка, несподівано здійнявшись бризками високо вгору, впала мені до ніг і злизала вузесеньку стежину під кручею. Та коли вода знову відкотиться, нічого не зміниться, тож нема чого метушитись. Одне слово, мені доведеться відробити якнайменше — всього лише перших тридцять тисяч ієн. До того ж і ставлення клієнтки різко змінилось... Отже, я зобов’язаний провадити розшуки лише п’ять днів... Може, ще сьогодні вона захоче припинити всю цю справу й розірвати договір — хтозна. Звичайно, шкода кидати розпочате діло, від цього на душі залишиться неприємний осад. Що ж до підсумку, то він на нашу користь. Шеф, напевне, буде задоволений і не дорікатиме.

«Ось, мабуть, у чому найголовніша причина того, чого я зволікаю з телефонною розмовою»,— подумав я і зненацька відчув дивний сором, наче стою