Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

що до мене в неї було багато запитань і що ті запитання вона лише притлумлює, щоб не виказати, приховати свій сором за свою дитину, єдине своє чадо. Вона ретельно згортала серветку. То була єдина мить, коли я міг ясно, без перешкод, бачити її широке, трохи брезкле обличчя, товсті відвислі щоки і важкі зморшкуваті повіки. Я дивився на материне лоно, на якому вона згортала серветку, і врочисто, проте водночас докірливо думав, що воно, те тепле лоно, те осереддя материнства в моїй матері дало мені життя, і дивувався з того, що можу сидіти проти неї без жодного слова, так затято та бездушно, та й вона, моя мати, не знаходить для мене жодного слова; думав, що вона явно соромиться свого дорослого сина, що надто швидко виріс, соромиться, як я соромлюсь її, жінки, яка постаріла, занадто швидко постаріла, жінки, яка колись подарувала мені життя. Як би я хотів розказати їй про свій душевний розлад, про своє подвійне життя, про Елізабет, про своїх друзів! Але вона вочевидь не хотіла чути нічого з того, про що здогадувалась, аби вголос не засуджувати те, що в душі зневажала. Напевне, далебі, вона мирилася з тим одвічним страшним законом природи, що змушує синів забувати своє походження; дивитись на матерів як на звичайних старих жінок; уже не згадувати ті груди, що їх вигодували; з тим сталим законом, який змушує і матерів бачити, як плоди їхньої утроби все ростуть і ростуть, стаючи дедалі чужішими; спершу з болем, відтак з гіркотою, нарешті, з самозреченням. Я відчував, що моя мати так мало розмовляє зі мною тому, що не хоче, щоб я говорив їй про речі, за які вона могла б на мене розгніватись. Якби я наважився повідати їй про Елізабет і про своє кохання до дівчини, то, певне, зганьбив би і її, мою матір, і себе самого. Часом мені і справді кортіло розказати про своє кохання. Проте в такі миті я згадував своїх друзів. Я думав про їхні стосунки зі своїми матерями. В мене прокидалось дитяче відчуття, ніби своїм зізнанням я можу виказати себе. Ніби зрада є вже в тому, що я криюся від своєї матері, ніби я зраджую саму матір. Коли мої друзі розповідали про своїх матерів, я соромився трьох речей: самих моїх друзів, своєї матері і себе самого. Про матерів вони розповідали майже так само, як про свої зальоти, як про покинутих коханок, які занадто рано постаріли, а часом навіть казали, мовляв, матері негідні своїх синів.

Такі були мої друзі, що заважали мені дослухатися до голосу природи та здорового розуму і вільно виявляти свої почуття до коханої Елізабет, так само, як і синівську любов до власної матері.

А все це, втім, лише засвідчувало: ті гріхи, що їх мої друзі і я брали на свою голову, аж ніяк не були нашими особистими гріхами, радше неясними, ще майже непомітними ознаками майбутнього нищення, про яке я розкажу згодом.

VI

До того нищення мені випало на долю зустріти єврея Манеса Райзіґера, про якого ще піде мова. Походив він із Золочева в Галичині. Згодом за якийсь час мені довелося побувати в Золочеві, тож я можу його описати. Як на мене, це важливо, бо ж того містечка більше немає, як і Сиполя. Війна змела Золочів з лиця землі. Колись це було містечко, містечко невелике, проте однаково містечко. Тепер на його місці витягнулися широкі луки. Влітку там цвіте конюшина, у високій траві сюрчать коники, дощові хробаки виростають тут товсті й довжелезні, і, набачивши їх, жайворонки спускаються вниз, аби ними поласувати.

Одного жовтневого дня Манес Райзіґер прийшов до мене так само рано-вранці, як і кілька місяців перед тим приятель, мій кузен Бранко, що, власне, й направив його до мене.

— Молодий паничу, — мовив Жак, — з вами хоче поговорити якийсь єврей.

Я знав тоді кількох євреїв, щоправда, з Відня. Я їх нітрохи не зневажав, правда, лише тому, що у той час дворянство і ті кола, куди я вчащав, вважали антисемітизм за моду двірників, сажотрусів, шпалерників — одне слово, міщан. Та поведінка була цілком аналогічна тому модному звичаю, коли донька якогось канцеляриста з ратуші чіпляє собі на недільного капелюшка таку саму страусову пір’їну, що її років зо три тому в середу бачила на голові Траутмансдорф або Сечені. Украй неймовірно, щоб Сечені могла нині носити пір’їну, що її встромила донька канцеляриста, і так само неймовірно, щоб товариство, до якого я зараховував і себе, могло зневажати євреїв — уже просто тому, що їх мав за ніщо мій двірник.

Я вийшов у передпокій, готовий побачити єврея, такого, яких я знав, на яких накладає свій відбиток їхнє ремесло, і через те вони видавалися мені навіть освіченими. Я знав міняйл, рознощиків, торговців одягом, піаністів у борделях. Увійшовши до передпокою, я завважив чоловіка, що не лише анітрохи не відповідав моїм звичним уявленням про євреїв, а й міг цілком зруйнувати їх. Він був страшенно чорний і скидався на справжнього велетня. Ні, його широка борода, лискуча чорно-синя борода, аж ніяк не росла навколо смаглявого, суворого і вилицюватого обличчя — просто обличчя саме виростало з бороди, ніби борода з’явилася куди раніше, задовго до лиця, і наче вона не один рік чекала, щоб узяти його в рамці й огорнути. Чоловік був міцний і високий. Він тримав у руці чорного крислатого капелюха, а на голові мав круглу оксамитову ярмулку на кшталт деяких священиків. Так він і стояв під самими дверима, дебелий, похмурий, ніби втілення якоїсь поважної сили, стиснувши червоні кулаки, що двома молотами звисали з чорних рукавів його каптана. Пошпортавшись усередині капелюха, він витяг звідти складений вузенькою смужкою лист словенською мовою від мого кузена Йозефа Бранка. Я запросив його сісти, проте він сором’язливо відмовився, відмахнувшись руками, і та відмова здалася мені ще сором’язливішою: адже тими руками він міг би розтрощити мене, вікно, мармурового столика — геть усе, що лише було в кімнаті. Я прочитав листа. З нього я довідався, що чоловіка, який стояв переді мною, звали Манес Райзіґер і він хурман із Золочева, друг мого двоюрідного брата Йозефа Бранка, який, мандруючи щороку коронними землями і продаючи дорогою смажені