Читати книгу - "Чигиринський сотник"

той, що має коло замкнути…

— Та й що він зробить? — не втямив Михась.

Засміялася гірко князівна і головою покивала.

— Запалить Україну, і не буде вже вона така, як була раніше! Оновиться в огні, а далі як буде, так і буде…

Уклонився Михась і каже:

— Що ж, прощавай, князівно…

А вона схилилася до нього й чубчика на голові скуйовдила.

— Прощавай, лицарю… Довго житимеш ти на сім світі, та гірке буде твоє життя! А щоб посолодити тобі його хоч трохи, ось дарунок від мене…

І поцілувала його в чоло. Пропік той цілунок Михася до самого серця, аж шкура затерпла і мурашки по спині побігли.

— Ого! — каже. — Мене ще ніхто так не цілував!

І відступив було на крок, та князівна поклала йому руку на плече.

— Мала вже моя сила, та хочу вас ще в дорогу спорядити… — каже вона. — А гляньте-но туди!

Зиркнув Михась, коли ж біля берега де не взявся величезний човен. Сиділо у ньому кількоро воїнів у латах і панцирях, а на носі височіла статуя бородатого чоловіка з тризубцем у руці.

— Одвезуть вас мої лицарі до Дніпра, — каже князівна. — Поки будете на сім човні, ніяке зло до вас приступу не матиме, навіть сам Чорнобіг, бо пливтиме він Дажбожим шляхом. Ідіть!

Уклонилися мовчки козаки князівні, спустилися у діл і побрали коней за гнуздечки. Як запровадили вони їх на той човен і самі посідали на лавах, відчалив він од берега і посунувся помалу за течією. Озирнувся Михась і побачив постать у золотих шатах, що дивилася їм услід з високої річкової кручі. Даленіла вона й даленіла, а як підхопила їх бистрина і понесла за водою, заспівала князівна, і вітер доніс до них її голос:

Засвічу свічу проти сонечка, Тихо у тихо йду. А вода по каміню, а вода по білому Іще тихше, іще тихше… Засвічу свічу проти місяця, Тихо, тихо йду. А вода по каміню, а вода по білому Іще тихше, іще тихше… Не горить свіча проти сонечка, Тихо у тихо йду. А вода по каміню, а вода по білому Іще тихше, іще тихше… Не горить свіча проти місяця, Тихо у тихо йду. А вода по каміню, а вода по білому Іще тихше, іще тихше…

Ото співала вона, і прозорішала її постать, блідла, наче зоря на ранковому небосхилі, танула, мов та свіча, а як останні слова одзвучали, налетів раптом вітер — та й розвіяв її, наче дим, і порожньо стало на вершині гори, наче й не жила вона ніколи на світі.

— Ну, — сказав характерник, — от ми і знову на правому березі… Попереду Кременчук, а відтіля до Чигрина рукою сягнути!

Михась озирнувся. Сонце сходило над полями, і коні жваво бігли росяною травою. Аж за північ пристав байдак до Дніпрового берега, а як зійшли козаки на берег, то відштовхнулися мовчки воїни веслами, випливли насеред Дніпра — і щезли в нічній пітьмі.

— То, може, шляхом поїдемо?

— Чигають там на нас, — каже Обух. — Думаєш, усе вже й скінчилося? Еге, це найтяжчий шмат дороги буде!

— Та невже?!

— А ти думав! Як не одберуть вони цюю ляльку в нас, то всі їхні задуми унівеч зійдуть! Тоді їм хоч з мосту та в воду…

— А які це в них задуми? — питає Михась.

— А щоб козацтво все знищити, віру Дажбожу зо світа звести і всю Україну під себе взяти!