Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

впізнав голос скрипаля; він виспівував на ціле горло, даючи волю своїм веселощам: «У суботу ввечері, після турботи...» Якби сердешний пан де Шарлюс його чув — він, хто бажав, щоб йому повірили інші, і хто вірив, звичайно, сам, що Морелеві зараз важко! Побачивши мене, Чарлі почав танцювати з утіхи. «А, соколику! (Даруйте, що я вас так називаю, — плюгава жовнірська звичка.) От молодчина, що приїхали! А я не знав, як убити вечір. Ходімо кудись разом! Якщо волієте, можна зостатися тут, можна покататися човном, якщо вам більше до вподоби, а хочте, я вам зіграю — мені все одно». Я сказав, що мушу вертатися на обід до Бальбека; Морелеві хотілося, щоб я його запросив, але я утримався. «Але ж як вам так горить, то чого було приїжджати?» — «Я привіз вам листа від барона де Шарлюса». Вся Морелева радість де й поділася, обличчя його скривилося. «Та що ж це таке, він і тут не дає мені спокою? Я що, його раб? Соколику, будьте такі ласкаві! Я не розпечатаю листа. Скажіть, що мене вдома не застали». — «А може, краще розпечатати? Здається, там щось важливе». — «Де там важливе! Хіба ви не знаєте, як брехнею вибріхується, який збіса меткий цей старий гріховода? Це він, щоб мене залигати. А я от візьму й не поїду, хоч малий спочивок матиму». — «А хіба завтра не буде поєдин-ка?» — спитав я, гадаючи, ніби Морель усе знає. «Поєдинка? — перепитав він вражено. — Мені нічого не відомо. Зрештою, туди його к бісу, хай це старе луб’я улелекає себе, як йому хочеться. Однак ви мене заінтригували, я все-таки розірву листа. А йому скажете, що залишили листа з тим, щоб мені його передали». Поки Морель розбалакував, я здивовано розглядав чудові книжки — дар пана де Шарлюса, — розкидані по кімнаті. Коли скрипаль відмовився від книжок, де стояло: «Я належу баронові...» тощо,

— це гасло, як знак напежности комусь, здалося йому образливим, — де Шарлюс із сентиментальною вигадливістю, в якій кохається нещаслива любов, став добирати інших гасел, теж успадкованих по предках, і замовляв палітурникові відповідно до пери-петій його меланхолійної дружби з молодиком. Деякі були куці й довірливі: Spes теа[34] або Exspectata non eludet[35]. Деякі лунали сумирно: «Чекатиму». Деякі з них були любовні: Mesmes plaisir du mestre[36] або заповідали цноту, як запозичений у Симіанів і перероблений девіз, усіяний блакитними вежами і лілеями: Sustentant lilia turres[37]. Нарешті траплялися девізи, сповнені розпуки, з призначенням побачення в небесах тому, хто відкинув його на землі: Manet ultima caelo[38]; або ж, вважаючи виноград зеленим, бо до нього було годі дотягнутися, і вдаючи, ніби він і не прагне того, чого не міг дістати, пан де Шарлюс обрав такий девіз: Non mortale quod opto[39]. Всі гасла розглянути я не встиг.

Коли пан де Шарлюс строчив цього листа, здавалося, ніби якийсь демон пустив гуляти його перо по паперу, але й Морель, зламавши печатку Atavis et armis[40] з леопардами і двома червоними рожами, заходився читати листа з такою самою гарячкою, з якою писав його барон, і його очі бігали по забазграних сторінках так само прудко, як баронове перо. «Ой леле! — скрикнув Морель. — Тільки цього бракувало! Але де ж його шукати? Бозна, де він зараз». Я зауважив, що, поспішивши, можна барона ще застати у кав’ярні, де він, щоб отямитися, замовив собі пива. «Я не знаю, коли вернуся, — сказав Морель служниці і додав іп petto[41]: «Це залежатиме від того, як поверне справа». Через кілька хвилин ми підкотили до кав’ярні. Я помітив те, яким поглядом зустрів мене пан де Шарлюс. Побачивши, що приїхав я не сам, він зітхнув, ожив — це зразу відчувалося. Того вечора він не міг обійтися без Мореля, от він і вимислив, нібито йому внесено у вуха, що двоє полкових офіцерів лихословили про нього та скрипаля і нібито він послав до них секундантів. Морель, уявивши, який зчиниться бешкет, уявивши, що в полку йому після цього не бути, примчав. І, що не кажіть, добре вчинив. Аби все виглядало правдоподібніше, пан де Шарлюс уже написав двом своїм друзям (з яких один був Коттар) і попросив їх бути його секундантами. І якби скрипаль не з’явився, такий шаленець, як пан де Шарлюс (сам завівшись), чого доброго викликав би навмання першого-ліпшого офіцера, з яким йому було з руки стрілятися. Проте, згадавши, що в його жилах тече кров ще блакитніша, ніж кров французьких королів, він почав доводити собі, що не варто так нервуватися через сина метрдотеля, бо ж господаря цього метрдотеля він і не подумав би відвідати. Зрештою він любив накладати з усяким гультяйством, але споконвічна звичка цієї ледачі не відповідати на листи, не приходити на зустрічі, загодя не попередивши, а потім навіть не перепрошувати викликала у нього, коли йшлося про любовні пригоди, стільки переживань, а вряди-годи завдавала стільки клопоту, мороки й зубовного скреготу, що його починала інколи дратувати сила листів з усякого приводу від послів і принців та незвичайна пунктуальність цих людей, які, оскільки були йому, на жаль, байдужі, все ж хоч трохи його заспокоювали. Призвичаївшись до Морелевих норовів, знаючи, що йому не підгорнути його під свою волю, що йому годі ввійти в життя, яким жили люди, пов’язані з такими самими ницаками, як вони самі, надто поглинуті собою, щоб уділити бодай часину кинутому напризволяще гордому магнатові, який марно благав їх про це, пан де Шарлюс був переконаний, що музика не приїде, боявся, що зарвався і що тепер доведеться йому сказати прощай, отож, побачивши його, мало не скрикнув. Відчуваючи себе звитяжцем, він надумав подиктувати умови, на яких ладен був замиритися. «Навіщо ми сюди з’явилися? — спитав він Мореля.