Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

«Добрий будь! Добрий будь!» — пішло луною, і я розплющив очі, бо в очах моїх стояв ранок, бо ранок уливався в мої очі, як цілюща вода, промивав мені голову й тіло, я весь був ніби з цієї святої води, і якась тиха радість, а зовсім не страх, омивали мене — до чогось я наблизився, хоч не розумів до чого, адже надто малий ще був у цьому світі. Татко спокійно спав і зовсім не хропів, комарі вгамувалися, п’яниці з бур’янів не подавали голосу, а натомість співали птахи, і якось так заливисто натхненно співали, так чисто, що навіть наші кури не вовтузилися й не кричали за стіною. Зате закричав півень золотим, ясним криком, і цей крик зовсім мене розбудив, і я відчув, що став доросліший, що в мене після цього сну й пробудження додалося трохи розуму й розуміння, і мені захотілося раптом заплакати од відчуття своєї малості й безсилля, бо одне — мати в собі отаке просвітлення, навіть на капку більше розуму, а друге — щось у цьому світі значити й могти. Але так воно було, і я, щоб не потривожити сонного татка, тихесенько вислизнув з-під ковдри й безшумно відчинив двері. Світ сяяв ранковим сріблом і золотом роси, просвіченими першими серпанистими космами проміння; світ дзвенів пташиним співом, і я раптом пішов по мокрій траві босоніж, майже не торкаючись тієї трави, а тільки тлінного каменю роси, і губи мої щось шепотіли чи співали, а що саме, й сам не знав, бо й непотрібне мені те; знав тільки, що просив у ранку і сонця собі співчуття.

Моя мама з’їздила в село (перед цим наваривши здоровенний баняк борщу, каструлю картоплі, до якої ми мали смажити ковбасу) і продала хату баби Гані за шістсот карбованців — село було глухе й занепало, а хату купили на знос. Мама привезла телевізора й антену, досі телевізор був тільки в бабці, і столика під нього, решта меблів баби Гані, як мама сказала, була негодяща, їх купив сусід на дрова. Татко героїчно поліз на дах, перед цим підкріпившись яблучним вином, бабця від такого нечуваного дійства схвилювалася, вискочила зі своєї половини і задерла до татка, який героїчно осідлав дах, лице:

— То це вам мало мого телевізора? — спитала.

— Два ліпше, ніж один, — урочисто сказав татко. — Окрім того, не викидати ж добро, коли це добро, на смітник.

— Вже їй про удовольствіє дбаєте, — єхидно сказала бабця.

— Без «удовольствій», бабцю, життя, що страва без солі, — сказав незворушно татко. — Ти ж маєш собі «удовольствіє»?

— Я його й не дивлюся, очі в мене болять.

— Буде дивитися той, в кого не болять очі. Не про себе, бабцю, тра думати, а про ближнього. Про любов і милосердя! О!

Поставив пальця догори, а тоді потяг за шворку, яку мав примотузовану до паска, — на шворці тій з другого кінця було прив’язано хрестоподібну антену.

— Установлюємо цього чортячого хреста на жіночій обителі для розмиру і неблагодаті! — сказав татко, усміхаючись від вуха й до вуха, — вино вже грало йому в крові. — Ні, для миру, согласія й удовольствія, о!

Бабця дивилася на урочистого татка і на те, як підіймається разом зі шворкою хрест антени, тоді плюнула спересердя і мотнулася на свою половину; мені здалося, що побачив у неї над головою хмарку пари, — бабця кипіла, як той баняк з борщем, що його наварила нам перед від’їздом мама (до речі, з того баняка я з’їв ложок із десять, татко ложок із двадцять, а решту зі смаком виїла баба Ганя; татко її не обслуговував, і вона пожерла холодний, так само розправилася з картоплею і з ковбасою, ми ж обмежилися яєчнею з трьох яєчок на двох, ці яєчка я знайшов у курячому тайнику). Я стояв на городі біля деревця барбарису, яке подарувала нам сусідка, не повідомивши завбачливо, що одне деревце плоду не дасть, а треба щоб було жіноче й чоловіче, тобто два, і, розтуливши рота, стежив за маніпуляцією утвердження антени-хреста на нашому домі — один хрест у нас над дахом уже стирчав. Бабця забігла за ріг хати, зупинилася й поманила мене пальцем:

— Татко шо, п’яний? — спитала вона.

— Нє, чого ж? — відказав я.

— Не бреши! Коли він не п’яний, то мовчить, а коли п’яний, патякає.

— Не знаю, — мовив я, оберігаючи наші сімейні тайни. — Від нього не пахло.

— Хрест двадцятого століття, — просторікував у цей час на вершку даху татко, — телевізійна антена! Опіум для народу двадцятого століття — телевізор. Молебним домом стає кожна хата, і всі моляться царству синіх тіней, що витворює це поріддя диявола. Диявол ставить свої власні молитовні доми — і це хати і квартири наші! Але прийде пора на нашу землю, коли народ пізнає цю облуду, зваду й принаддя, збунтується, скине диявольські хрести на діл у порох земний, а коробки, що творять сині тіні, розтрощить. «Треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить!» Амінь.

Бабця мала рацію, коли татко переходив на вірші — це значило, що він таки був підхмелений.

— Тверезий таке патякатиме? — спитала бабця.

Я мовчав — не знаходив слів, як оправдати татка.

— Ви його не чіпайте, — сказав, — а то ще з даху звалиться.

— А я його й не чіпаю! — сказала бабця, підбивши долішню щелепу під горішню. — Я сказала тільки, що два телевізори в домі нічого тримати, а та бабера, коли вона така больна, й без телевізора обійдеться. Удовольствій тут їй іще подавай!

Блиснула оком, остаточно підбила долішню щелепу під горішню й швиденько почухрала у свої сіни.

Татко