Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

Оскільки матуся (тобто я) була без тями, дракониха влаштувалася посеред хутірка. Прилетіти пізніше вона відмовилася, бо вважала, що Чорний Дракон неодмінно розсердиться, дізнавшись про її самодіяльність. Він і так соромиться нової пасії. Навіть на люди з нею не показується, і дуже переживає, що прийомній матусі (Творець, це все про мене!) наречена не сподобається.

Товстувата, надмірно емоційна, старша на три сотні років… Полум'я слабке через перенесену в дитинстві хворобу, магічні здібності посередні. Хто захоче таку невістку?

Аюла спостерігала за мною багато годин, і була дуже рада моєму пробудженню. Чесно, я б зраділа їй теж, якби в глибині душі мене не мучили невиразні сумніви.

А якщо за пунктами, то…

Перше: понад рік тому поряд зі мною (і частково через мене) Барр повернувся до життя.

Друге: ми провели пліч-о-пліч кілька місяців, причому в той період мене більше цікавив Артан, ніж виховання дракона.

Третє: одного разу Барр зник, не попрощавшись, і відтоді я не чула про нього, доки не побачила в небі над Драконячими горами.

І як, скажіть на милість, у цю схему вписувалися поняття «матуся», «не хотів знайомити» та «боявся розчарувати»?

– Я справила на вас гарне враження? – глибоким голосом запитала Аюла.

Правильно було б – незабутнє, проте я не прискіпувалася до формулювань і кивнула. Потім додумалася розшифрувати цей жест, оскільки про людей дракониха знала ще менше, ніж люди – про драконів.

– Ваш обранець задоволений? – допитувалася вона.

«Ще й як! У нього, до речі, скоро весілля. Те весілля, яке навряд чи відбудеться», – однак довелось обмежитися другим кивком.

– Я несла його дуже дбайливо.

«Ти бувала в Підліссі?» – моє здивування могло перерости в побоювання, але я вчасно зрозуміла: йдеться не про сина барона Ірреського, а про Ньельма.

Хе-хе, то от як вийшло! Щоразу, побачивши дракона, чаклун намагався прикритися мною, а простодушна Аюла сприйняла це за прояв романтичних почуттів.

– Він оцінив, – пробурмотіла я, починаючи вірити: те, що відбувається, не марення і не сон. – І він не мій… кхм, обранець. Більше не дбайте про нього.

Дракониха нахилила голову, заразом знісши нижньою щелепою підвіконня, і поскаржилася, що Барр теж не вміє поводитися з жінками. Вперше зустрівшись, він заявив, що Аюла схожа на якогось Сойла, уявляєте?

Я уявила. І, здається, зрозуміла, чому Чорний Дракон уникав зустрічей. Це ніби Артан привів би мене до своєї рідні зі словами: «Знайомтеся, Тая. Нічого, що вона скидається на мого старшого брата?».

Убила б за таке, та й барон не був би в захваті. Не дивно, що Барр ховав подругу.

– Хіба я схожа на чо… чо… чоловіка? – схлипнула дракониха. – У мене найдовші вії у всьому Приболотті! Це він – молокосос! У нього після відродження навіть линьки жодного разу не було!

– То покинь його, – порадила я, втомившись від цієї розмови.

– Люблю-у-у…

Не знаю, скільки відер сліз може вилити дракон, проте підлогу Аюла закапала нічогенько. Я поспішила запевнити її, що вона розумниця, красуня, добре вихована, з чуйним серцем тощо. Нехай трьохсотрічна «дівчинка» має гарний день. Я не збиралася жодним чином втручатися в її історію.