Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

до Спілки письменників ЧР (з фізіономій присутніх я зрозуміла, що мене туди не візьмуть навіть під страхом смерті), компенсацію за зруйноване житло буде виплачено раніше за інших.

До нас додому ніяк не з’явиться комісія, що перевіряє умови проживання, а доки не поставлять печатку на акті про наше становище (що ми котрий рік живемо без нормальних засобів до існування), ніхто допомагати нам не зобов’язаний. Такий порядок.

Моя вчителька зі Школи кореспондентів, привітна чеченка, запропонувала мені попрацювати в газеті, де працюють вона та її чоловік. (Їх люто відмовляли Алан і Цариця, але вони все одно запропонували мені допомогу.) Їхня газета не в Ґрозному, а в місті Арґун. Я радо погодилась.

В «Известиях», скориставшись із короткої відсутності начальника (Аланового тата), Ґапур устиг опублікувати трохи моїх віршів!

З Нухом ми фотографувались. Сміялись і жартували. За нами з невдоволеною міною спостерігала дружина його брата, того самого, який колись на місцевому каналі знімав про мене передачу. Тепер її чоловік — безробітний.

З роботою в Чечні погано: усі місця продаються або даються по блату родичам. Якщо керівника виганяють — змінюється вся команда.

Білочка з газети «Плюс», зрозумівши моє безгрошів’я, дала мені до зарплати 500 р.

П.

06.03.

Привіт!

У редакції оголосили конкурс «Прекрасна леді Чечні». Потрібні фото молодих дівчат у накинутій на голову шалі або хустці.

Я побачила там знайомі обличчя, і в мене виник «підступний» план. Річ у тому, що на пошті, де підробляє мама, є пес на прізвисько Батон. Він рудий, худий. Їсть тільки хліб. Його підгодовуємо ми, Анкел Бенс і Сімка (інші мешканці нашого двору пса кóпають ногами та обіцяють пристрелити).

Я взяла хустку, пов’язала псові красиво й сфотографувала. Замість дворового пса Батона в результаті моїх маніпуляцій вийшла праведна собака Шарлотка. Потім я написала лист від імені псини, яка живе на купі сміття, але мріє про те, щоб її фото помістили в людську газету, і відправила поштою (з придуманої адреси) у свою «Молодість»! Ох, як весело!

Гроші Білочки пішли на користь, ми купили їжі. Почастувала Батона хлібом, недарма ж він був моєю моделлю.

Вирішили, що на пошті працювати не будемо. Зовсім знахабніло керівництво. За 700 р. на місяць мама вже повинна не тільки мести вулицю навколо поштамту, прибирати всередині, стежити за котлом, розносити листи, але ще й приймати і здавати пошту (їздити в спеціальне місце). Годі!

Мама хвора, їй можна одержувати пенсію з інвалідності, але оформлення коштує грошей. Про це говорять в очі — хабар, хабар, хабар! Багато здорових людей, маючи можливість, накравши на війнах, зробили собі інвалідність і живуть добре, не переймаючись.

Був іще випадок: ми з мамою тікали з маршрутки, щоб не заплатити за проїзд, бо нічим, і мама посіяла пакет з усіма документами та кількома моїми зошитами записів. Думали: що робити? Я знайшла ту саму маршрутку в районі Центрального ринку і чемно, по-чеченськи, попрохала повернути мені пакет. Водій подивився на мене суворо, а потім запитав:

— Зовсім погано живете? Грошей немає?

Я відповіла:

— Немає.

Водій сказав:

— Я почитав зошити.

Потім він узяв пакет і простягнув мені:

— У мою жовту маршрутку можете завжди сідати з матір’ю і їхати безкоштовно. Бісмі-Ллахі.

Яка добра людина!

P. S. Узялися лікувати кота сусідки Чувирли, сірого й дурного на вигляд. Кіт хворіє на лишай і коросту. Господарі його лікуванням займатися категорично не хочуть.

Ми стали мазати кота зеленкою, а він махнув лапою, і вся банка перевернулася на нього! Сірий кіт став Зеленим котом. Дістанемо тепер від господарів!

08.03.

Зранку з’явилася молода сусідка Зарета. Вона принесла печива й цукерок! Разом попили чаю.

Багатодітні сусіди з першого поверху, що торгували горілкою, сталі продавати солодощі. Як добре!

09.03.

Привіт!

Мене запросила Зура до Національної бібліотеки, на зустріч зі славетною чеченською артисткою Зінаїдою Ісаковою.

Ця жінка з дев’яти років працювала в театрі. Вона віддала творчості все життя: не вийшла заміж, не створила сім’ю. Була вислана Сталіним до Казахстану й розділила долю свого народу 1944 року.

Народилася Зінаїда 8 березня 1926 року. Ми багато розмовляли. Я читала свої вірші на її прохання. Слухала її розповідь про важку долю.

Зінаїда поділилася зі мною сумною історією: вона єдиний раз у житті прокляла людину, коли той чоловік на її очах убив цуценя, яке лащилося до нього.

— У Чечні артисткою бути складно, — говорила Зінаїда. — У народі існує думка, що артист — людина вільна. Це непристойно, ганебно. Доводиться пробиватися крізь нерозуміння та осуд. Осуд буває не словами, а кинджалом і кулею. Мою подругу, Розу Бутієву, вбив брат її чоловіка, щойно дізнався, що та — артистка. Розі було 19 років!

Мені неймовірно сподобалася Зінаїда. Вона втратила батька ще до народження, потім був дитбудинок у Владикавказі й видатний талант, не до кінця визнаний і сприйнятий епохою!

11.03.

Цариця самовільно, без жодного попередження, вирішила раптом із січня (заднім числом) переоформити мене на півставки, про що сама мене повідомила!

По-перше, це протизаконно. По-друге, підло.

— Тепер зарплата в тебе буде 1000 р. на місяць! — тішилась начальниця.

У середовищі людей вона та її друзі продовжують говорити гидоту. Мовляв, вони підібрали мене з вулиці, дали роботу. Хто — «вони»? Я прийшла працювати в газету, коли Цариця не була керівником. Вона ж змістила Професора!

Папери, які так змусили страждати нашу забудькувату бухгалтерку, виявилися «кришталево чесними», про що мене також повідомила Цариця.

P. S. У старенької сусідки з будинку, Василівни, взяла сто рублів у борг на їжу. Вона одержує пенсію. На це живе. Я іноді ношу їй ліки, роблю уколи.

Швидше б одержати зарплату й роздати борги. Їжі зовсім немає. Скоро мій день народження.

Учитель фото в Школі кореспондентів запропонував мені посаду головного редактора невеликої газети. Якось несподівано все.

Треба розпитати Ґапура, чи немає в цьому чогось підступного. Чесний літній Ґапур, який не зав’яз у нетрях націоналізму, і чоловік із міністерства на ім’я Муса справді добре ставляться до мене. Вони не лицеміри. Обидва навчались і виросли в радянський час. Вони не дивляться на російське прізвище, бачать, що я за правду.

П.

14.03.

Сьогодні в Росії обирають В. Путіна. Насправді на посаду президента РФ претендують іще п’ять кандидатів.

Але кого хвилюють чиїсь безглузді претензії?

Чинний президент, він же й майбутній, міцно тримає владу. Я навіть знаю людей, які плескають у долоні, щойно побачать його по телевізору. В основному