Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Барвон, — мовив Френк. — Ніколи не сподівався побачити його знову.

Позаду них здійнялася хмара куряви; вони помчали шляхом прямим, наче чітка лінія в шкільному зошиті, прокреслена величезною трав’янистою рівниною, де не було видно дерев.

— Це новий шлях, мамо? — Здавалося, він відчайдушно намагається зав’язати розмову, щоб надати ситуації природності й невимушеності.

— Так, дорогу проклали навпростець від Джилі до Мільпарінки щойно скінчилася війна.

— Могли б її хоч трохи смолою обробити, щоб не залишати ту остогидлу пилюку.

— А навіщо? Ми вже звикли ковтати пилюку, а уяви, скільки грошей пішло б на полотно достатньо міцне, щоб витримувати дощі й багнюку! Цей шлях прямий, як стріла, його регулярно розрівнюють грейдером, до того ж він скоротив тринадцять із наших двадцяти семи воріт. Між Джилі та Дрогедою лишилося тільки чотирнадцять, і постривай трохи — невдовзі ти побачиш, що ми з ними зробили, Френку. Не треба відчиняти і зачиняти ворота.

«Роле» підкотився по апарелі до сталевих воріт, і ті неохоче піднялися; щойно авто проїхало під ними і здолало кілька ярдів дороги, як вони знову опустилися.

— Чудеса, та й годі!

— Ми були першою тутешньою фермою, котра встановила автоматичні звідні ворота — але тільки між дорогою на Мільпарінку та господарством, ясна річ. Ворота між вигонами так само треба відчиняти й зачиняти вручну.

— Тому, хто вигадав їх, напевне, доводилося відчиняти й зачиняти ворота мільйон разів, однозначно, — весело вишкірився Френк; це була перша ознака доброго настрою, яку він виявив.

Але потім він замовк, тож його мати зосередилася на дорозі; вона не поспішала підштовхувати його до розмови. Коли вони проїхали в останні ворота й опинилися на пасовиську Гоум Педдок, Френк аж охнув.

— Я й забув, як тут красиво, — сказав він.

— Це наша домівка, — відповіла Фіона, — тому ми стараємося доглядати за нею.

Вона підігнала «ролс» до гаража і рушила разом із Френком до великого будинку.

— Де хочеш зупинитися — у великому будинку, чи у будиночку для гостей, який увесь буде у твоєму розпорядженні? — спитала мати.

— Я вибираю гостьовий будиночок, дякую. — Виснажені очі Френка завмерли на її обличчі. — Буде приємно пожити окремо від людей, — пояснив він. Це був єдиний натяк на умови в тюрмі, який він зробив за увесь час.

— Я теж гадаю, що там тобі буде краще, — погодилася Фіона, проводячи Френка до вітальні. — Великий будинок тепер повен по вінця — там і кардинал, і Дейн із Джастиною приїхали на канікули, а післязавтра на різдвяні свята до нас приїдуть Людді та Енн Мюллери. — Смикнувши сигнальну мотузку, щоб принесли чаю, Фіона швидко обійшла кімнату й запалила гасові лампи.

— Людді та Енн Мюллери? — спитав він.

Мати на мить кинула викручувати гніт і поглянула на нього.

— То було дуже давно, Френку. Мюллери — добрі приятелі Меґі. — Відрегулювавши лампу, Фіона сіла в крісло. — За годину вечеря, але спочатку поп’ємо чаю. Хочу змити з горла дорожню пилюку.

Френк боязко всівся скраєчку отоманки, оббитої кремовим шовком, і з побожним захватом оглянув кімнату.

— Тут все так змінилося з часів тітоньки Мері!

Фіона всміхнулася.

— Ще б пак, — відповіла вона.

Увійшла Меґі, й Френк збагнув, що усвідомити той факт, що його сестра стала дорослою жінкою, важче, аніж те, що його мати постаріла. Коли Меґі обнімала й цілувала брата, він відвертав обличчя, аж зіщулився у своєму мішкуватому піджаку і благально поглядав через плече сестри на матір, а та сиділа мовчки і дивилася на нього, й очі її промовляли: то нічого, невдовзі ти призвичаїшся і ставитимешся до цього нормально, просто на все потрібен час. Через хвилину, поки він намагався придумати, що ж сказати цій незнайомці, увійшла донька Меґі — висока худорлява дівчина зі світлими очима; вона манірно сіла, поклавши великі руки на складки свого плаття, й уважно поглянула спочатку на матір, а потім — на нього. Увійшов син Меґі з кардиналом і всівся на підлозі біля сестри — вродливий, спокійний і якийсь відсторонений хлопчина.

— Френку, це чудово, що ти приїхав, — сказав кардинал Ральф, потиснувши йому руку, а потім повернувся до Фіони і запитально підняв ліву брову. — Чашка чаю? Прекрасна ідея.

Чоловіки Клірі увійшли до кімнати всі разом, і атмосфера відразу ж стала напруженою, бо вони й не думали пробачати його. Френк знав чому — він завдав болю їхній матері. Але він не знав, що сказати їм, щоб вони хоч трохи його зрозуміли, не міг він розповісти їм про свій біль та самотність, не міг благати у них прощення. Єдиною людиною, яка мала для нього значення, була мати, а вона ніколи не вважала, що має щось прощати йому.

Вечір тримався завдяки кардиналу, який вів розмову за столом, а потім у вітальні, з невимушеністю дипломата говорячи про те й се і навмисне намагаючись залучити Френка до спілкування.

— Бобе, все я хотів у тебе спитати — куди поділися кролі? — поцікавився кардинал. — Я бачив тисячі нір, але не бачив жодного кролика.

— Вони всі повиздихали, — відповів Боб.

— Повиздихали?

— Так, від якоїсь хвороби, що зветься міксоматоз. Через кролів та багаторічну засуху на 1947 рік Австралії як головному виробнику вовни мало не настав гаплик. Ми були у відчаї, — сказав Боб, радо підхоплюючи цю тему і вдячний кардиналу за можливість обговорювати щось таке, що виключить із розмови Френка.

Та раптом Френк мимоволі розчарував свого найближчого за віком брата, втрутившись у розмову своїм коментарем.

— Я знав, що було погано, але щоб так! — зауважив він і відкинувся на спинку крісла, сподіваючись, що задовольнив кардинала своїм крихітним внеском у розмову.

— А я й не перебільшую, повір мені! — в’їдливо і різко відказав Боб. Звідки ж Френку це знати?

— А що конкретно сталося? — швидко докинув кардинал.

— Позаминулого року Науково-промислова дослідницька організація Співдружності започаткувала у Вікторії експериментальну програму з інфікування кролів вірусом, який вивели їхні науковці. Не знаю, що таке вірус, знаю лише, що це такий собі мікроб. Як би там не було, його назвали вірусом міксоматозу. Спершу здавалося, що він поширюється недостатньо швидко, хоча ті кролі, які його підхопили, всі повмирали. Та через рік після експериментального зараження він почав ширитися, немов пожежа в сухій траві, гадають, що завдяки комарам, але кажуть також, що і завдяки сафлоровим будякам. Відтоді вухаті почали мерти мільйонами і невдовзі геть щезли. Інколи ще можна побачити жменьку хворих кролів із великими шишаками по всій пиці — вкрай огидні створіння, між іншим. Але то була прекрасна робота, Ральфе, правду кажу. Ніщо більше не може заразитися міксоматозом, навіть найближчі родичі. Тому завдяки отим хлопцям із науково-промислової організації кроляча