Читати книгу - "Володимир"

class="p1">- Не турбуйся, отче, - сказав він, - я стану на чолі дружини, поведу її на печенігів, з перемогою повернусь назад і тим примножу славу твою й Київського столу.

- Спасибі, сину! - тепло, від усього серця сказав князь Володимир. - Підійди сюди, хочу благословити тебе перед далекою дорогою...

Князь Борис схилив голову, й батько благословив його, притулився щокою до білявого волосся Бориса.

Воєвода Вовчий Хвіст швидко зібрав дружину для князя Бориса - це були, власне, всі вої, що охороняли Гору й город Київ. Разом з Борисом їхав тисяцький Кучма - він достеменно знав усі шляхи в полі за Дніпром.

Виряджаючи Кучму, що на Горі був гостем його дому, Вовчий Хвіст говорив:

- Ти ж, тисяцький їдь з князем Борисом за Удай, Сулу, Псьол - далі від Києва.

- Поведу його аж до Дінця - нехай гуляє князь.

- Заведи його далі від Києва... Зараз він тут не потрібен.

Тисяцький Кучма - невисокий, зовсім лисий чоловік - засміявся так, що стало видно три довгі зуби на верхній щелепі й один, схожий на гак, на нижній.

- Хотів би я бачити, що б робив Борис, якби справді побачив печеніга?! Адже утлий, кволий - хоч на ікону!

- Отакий став уже й Володимир - одні очі залишились, а душа... ні, душа його вже мертва...

4

Над Новгородом висіли важкі сірі хмари.

Дуже повільно, як з густого сита, світало. З неба сіявся краплина за краплиною дощ, що часом переходив у лапатий сніг, навкруг - і на концях новгородських, і над Ільменем - хвилями блукав туман. З цієї мокроледиці вряди-годи долітали тупіт коней, цокіт коліс на дерев'яних мостинах, приглушені людські голоси.

Тільки на дворищі Добрині-любечанина було тихо. Втім, яке дворище? Напередодні тут стояв терем, кліті, всякі служби, рядами стояли вози й сани, в стайні іржали коні, ревла худоба, когути в Добрині були такі, що коли співали заутра, то чули всі аж за Ільменем-озером... А слуг, слуг скільки було на дворищі в Добрині: великий двір - багато діла.

І от нічого цього немає... Добриня сидить на пні, час від часу підводить голову, оглядає дворище, стогін виривається з його горла.

Він - страшний: з непокритою, розкуйовдженою головою, бородою й вусами, у яких стирчить солома, дерев'яні скіпки, витріщеними очима, саднами на чолі, кров'ю, що запеклася на правій щоці.

І це не дивно: було дворище в Добрині - і от нічого немає, від терема лишились головешки та попіл, який присипає тепер дощем, вози й сани його поламані й побиті, коней і худоби в стайні немає, перелякані когути й кури розлетілись, навіть пес Баян втік з дворища... Немає, нічого немає в Добрині...

Він знову підводить голову і довго, нічого не тямлячи, тупо дивиться перед собою, на труп Рути, що лежить з надзвичайно блідим обличчям, заплющеними очима, витягнувши вподовж тіла руки.

- Руто, - каже він, - адже нічого, нічого немає...

Так, тепер у нього нічого немає, і його самого також немає. Тільки вчора він був воєводою Добринею, посадником великого князя київського в Новгороді, всі йому вклонялись і шанували, а зараз він сидить серед пожарища й пустки, он у тумані на мостинах цокотять колеса, чути людські голоси, ось мимо розчинених навстіж воріт ідуть мужі новгородські, і ніхто з них не тільки не вклоняється, а навіть не дивиться на Добриню... Що ж сталось, хто він нині є?!

Добриня підняв голову й дивився перед собою, але він нічого тепер не бачив, перед його очима проходили інші, далекі картини, душа, серце його, мозок розривались від напруги й невимовного страждання.

Ген, Добрине, був ти колись онуком славетного старійшини Анта і сином ницого любечанина Микули, та не захотів боротись ні за славу свого діда, ні за краще життя убогого батька, а пішов до города Києва, щоб збудувати власне життя, а коли боги поможуть, то здобути й свою, власну славу.

Втім, про славу він тоді, либонь, не думав. Де вже шукати тієї слави гридневі, що за велінням князя йде на смерть у широке поле... Пий, гридне, веселись, сьогодні ти живий, здоровий, завтра, може, ворон закряче над тобою... Ні, не слави шукати було гридневі Добрині!

Але виявилось, слава ходила з ним поруч, полюбився він княжичеві Святославу, і той зробив його сотенним, коли ж княжич полюбив сестру Малушу, то став йому Добриня щирим помічником і другом. Малуші, хоч вона й народила сина Святослава - Володимира, не пощастило - сина в неї забрали, сама десь загубилась у широкому світі, а Добрині поталанило: мав він приязненство й дружбу з Святославом, а пізніше став воєводою, уєм юного Володимира, посадником київського князя у городі Новгороді.

Куди ж тепер йому подітися, куди?! Залишатись у Новгороді не можна - учора новгородці спалили його дворище, нині можуть забрати й душу; потикатись до Ярослава - про це нічого й думати: і раніше князь був з новгородцями в одну душу, зараз тим паче підтримає тільки їх; іти в Київ до князя Володимира - ні, і князь Володимир, і бояри, й воєводи його, вся Гора не прийме ницого, побитого новгородського воєводу... І додому, в Любеч, нічого йти - він давно зрікся діда свого старійшини Анта, батька Микули, - ні, і в Любечі його ніхто не прийме.

А йти однаково було треба. Криючись від людей, Добриня знайшов у звалищі заступ, викопав в кінці двору на схилі Ільменя неглибоку яму, приніс туди й опустив тіло Рути, прикрив його різним луб'ям, закопав жону, довго сидів біля купи свіжого зернястого піску.

Надвечір він вийшов з свого двору. Цей двір тепер уже не належав йому, прощаючись з місцем, де він прожив чимало літ, Добриня довго ходив на пожарищі, думав, що йому треба взяти з собою. Тільки він не знав, що ж йому взяти, - люди й вогонь знищили все, що він допреже мав. Стоячи серед руїни, Добриня побачив одно - іржавий цвях-крутень, яким прибивають двері й вікна. Він узяв цей цвях, сховав у кишеню.

Сутеніло, коли Добриня залишив своє дворище. Втім, він цього й хотів: у присмерках ніхто його не міг пізнати. Глибоко насунувши на лоба шапку, піднявши комір, з ціпком у руках, він пройшов своїм концем над Волховом, вийшов за город, закрокував шляхом, що вився на південь.

Невдовзі Добриня зупинився, злякано подивився назад, бо почув там шум. Взявши в праву руку цвях-крутень,