Читати книгу - "Похорон богів"

може сам себе підняти мечем під пазуху. Це діло твоїх рук!» Одказала Олена: «Слаба рука моя для меча».

Не повірили Борис і Симеон Олені, й сказав Борис: «Візьміть цю недостойну жону й потніть мечами!»

Й схопили Хельгу-Олену й поволокли на городську стіну, але вбоявся Борис-Михаїл Ольга, йшов-бо Ольг на спомогу Хельзі многим полком, і звелів Борис одпустити ковницю Хельгу, кажучи до неї так: «Замолоду я вбив рідного брата, не хотів-бо брат мій прийняти Христа. Тепер мав би вбити й сина свого старшого Владимира, але ти прийняла на себе цей гріх. Я вже старий і не встиг би цього гріха замолити, бо ледве замолив братову кров».

Було-бо святому Борисові-Михаїлу видіння, й з'явився йому ангел Христовий і так сказав: «Прощено тобі Христом смерть братову, вбив-бо брата во славу єдиного бога нашого й сина його Ісуса Христа. Говій — і сидітимеш одесную божого престолу, але іншого гріха не вчини, по чотирьох-бо літах забере тебе господь до себе — не встигнеш замолити нового гріха: кожен-бо смертний гріх п'ять літ замолюється». І, сказавши, одлетів на небеси.

Возрадувався Борис-Михаїл святий і воздарив благо грецькому богові. Й сказав до Хельги-Олени Борис-Михаїл: «Бери, що хочеш, і йди з миром!»

І взяла Хельга многе золото й серебло, й узяла монахи й пресвітери, й пішла за Дунай, так кажучи до Бориса й Симеона: «Начувайтеся, ще прийду до вас! Прийду з сином, і сяде син Владимирів на отчому столі!»

Була-бо Хельга непорожня й сподівалась сина.

Цей же старий князь, прозваний святим Борисом-Михаїлом, присилував-бо до грецької віри булгарський люд, одпустив Хельгу-Олену з миром, не вбоявшись її погроз.

Року 986-го

МІСЯЦЯ ЛЮТОГО

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Грек Мудролюб знову з'явився в Києві. Сольство прибуло напередодні М'ясниць, і Доброчин вельми здивувався, побачивши в сольстві знайомого дідка, який приїздив до Києва перед сімома роками, коли там ще сиділи Свенельд і Ярополк, а він з Володимиром обрилися були в Дорогожицькій пущі.

Архієпископ Димитрій ізсохся на тараню й ще дужче здрібнів, але медок сьорбав, як і раніше. Найдужче дивувало те, що Димитрій був архієпископ, а сольство очолював архімандрит — значно нижчий саном. Був серед греків і корсунський протоієрей Анастас — Муромців зять і син вишгородця Буданка Смоляковича.

Доброчин хотів спочатку перемовитися з ним, а потім роздумав і гукнув старого пресвітера Григорія:

— Хто вищий — архієпископ чи архімандрит?

Григорій одразу все второпав і сказав світлому князеві:

— Найвищий той, іже очолює сольство. Архімандрит Грек Мудролюб. Хоча саном вищий архієпископ Димитрій.

Доброчин сказав:

— Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.

— Я вже розпитав, — одповів Григорій. — Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він — патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб — сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.

— Отже, коли що — питати з нього? — засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. — Приходь увечері й ти на пир.

По обіді зібралася Княжа дума — на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі:

— Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там...

Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.

— Чи не хоче він стати «архієпископом Русі»? — совався Претич. — Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!

Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:

— Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.

Претич підозріло глянув у його бік:

— Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!

Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.

— То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? — спитав світлий князь. — Нащо морочимо голову собі й цареві?

— Заради його сестри! — відрубав Претич. — А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.

— Забуваєш, Претич, — тихо мовив Доброчин, — що візантійський імператор — то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. — Й ще тихіше додав: — А тебе до хреста ніхто не примушує.

— А тебе? — підхопився Претич.

— Також і мене. — Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода — мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: «Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?..» Самі запитання. Особливо вжалило його оте «як же ми». Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: — Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..

Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття