Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Радіє вся сім’я приходу в світ дитяти.
Цей вірш належить ранньому Гюґо і ближчий, мабуть, до пані Дезульєр, ніж до творця «Легенди віків». Віконтеса д’Арпажон не видалася мені кумедною, але я побачив її (раніше, ніж кого-не-будь ще при цьому такому самому реальному, як і банальному столі, де я зазнав такого гіркого розчарування), я побачив її — духовним зором — у мереживному чепчику, звідки вибивалися довжелезні кучері, як у пані Де Ремюза, у пані де Бройль, у пані де Сент-Олер, у всіх цих вибагливих жінок, які в своїх урочих листах так учено і так доречно наводять Софокла, Шиллера та «Наслідування Христа»у але яких перші поезії романтиків так вразили й прибили, як мою бабусю — останні вірші Стефана Малларме.
— Віконтеса д’Арпажон кохається в поезії, — озвалася принцеса Пармська до дукині Ґермантської, натхнена запалом вікон-тесиної тиради.
— Але не розуміє в ній ні бе ні ме, — тихо відгукнулася Оріа-на, користаючися з того, що віконтеса д’Арпажон завела гучну суперечку з генералом де Ботреїсом і не могла її почути. — Вона пошилася в літератори, як її занедбав коханець. Можу сказати вашій високості, хто кислиці поїв, а на мене оскома напала, бо вона до мене приходить жаль мати на Базена, коли той її уникає, тобто щодня. Зрештою не моя вина, що вона йому набридла, я не можу його змусити ходити до неї, хоча б воліла, щоб він був трошки вірніший, бо тоді ми бачилися б із нею рідше. Але вона його нудить, і в цьому немає нічого дивного. Людина вона непогана, але ви не можете собі уявити, яка вона зануда. Щодня доводить мене до мігрені, щораз я мушу заживати пірамідону. А все тому, що Базенові прибандюрилося завести з нею інтрижку, і тяглося це в них цілісінький рік. До того ж я мушу тримати лакейчука, який утелепався в паплюгу і кривиться як середа на п’ятницю, коли я не прошу цю молоду особу покинути на хвилю зисковну панель і прийти до мене чаювати. Ох, життя таке важке, — завершила смутно Оріана.
Дукові віконтеса д’Арпажон докучала переважно тому, що в нього почався роман з іншою — маркізою де Сюржі-ле-Дюк. А лакейчук, позбавлений напередодні вихідного, саме подавав на стіл. І я помітив, що він журиться, витаючи думками десь-інде і тому такий незграбний: пораючися з тарілками біля дука де Шательро, кілька разів підбив того ліктем. Молодий дук анітрохи не розсердився на спаленілого лакейчука, навпаки, глянув на нього сміхотливими ясно-блакитними очима. Цей добрий гумор у дука здався мені доказом його доброти. Але його вперте зубоскальство змусило мене запідозрити: а що, як служникове побивання викликає у нього зловтіху?
— Знаєте, серце моє, нічого нового про Віктора Гюґо ви нам не відкрили, — сказала Оріана віконтесі д’Арпажон, яка саме кинула на неї збентежений погляд. — Ви тут не першовідкривач. Усі знають, що він талант. Найжахливіше, це пізній Віктор Гюґо, скажімо, його «Легенда віків», не пам’ятаю решти заголовків. Але в «Осінньому листі», в «Піснях смерку» знати поета, щирого поета. Навіть у «Спогляданнях», — додала дукиня (за столом ніхто не зважувався з нею сперечатися, і небезпідставно), — навіть у «Спогляданнях» є ще прегарні речі. Але, признаюся, далі« Смерку» я заходити вже не смію! І що цікаво, у гарних віршах Віктора Гюґо, а таких немало, часто натикаєшся на думку, навіть на глибоку думку.
І з щирим почуттям, доносячи всіма інтонаційними відтінками меланхолійну поетову думку, виокремлюючи її зі свого голосу й утеплюючи перед себе мрійливий і чарівний погляд, дукиня сповільна проказала:
— О, от хоча б:
Біль — це як плід, Господь не дасть рости
І визріти йому на гілці надто кволій.
Або:
Мерцям недовго буть...
Овва, в труні вони беруться порохнею
Не швидше, як в серцях.
І, знадливо скрививши болісні уста в зморшці розчарування, дукиня спинила на віконтесі д’Арпажон мрійливий погляд своїх ясних і прегарних очей. Мені примарилося щось дуже знайоме в її погляді, зарівно як і в голосі, такому тягучому, такому терпко сочистому. Очевидно, в її очах та голосі відлунювало багато чого щиро комбрейського. Певна річ, у цій афектації, коли її голос давав іноді відчути земну твердь, чаїлося чимало: чисто провінційний корінь цієї гілки Ґермантів, закоріненої й осілої міцніше, зухвалішої, дикішої, завзятішої; звичаї людей справді достойних і розумних, свідомих того, що гожі манери не зводяться до звички цідити крізь зуби; і щось від великопанства, охочішого водитися зі своїми хлопами, ніж із буржуа. Королівське становище, яким тішилася дукиня Ґермантська, дозволяло їй легше хизуватися у всій своїй красі. Здається, і її сестри, яких вона не терпіла і які, не такі розумні, як вона, і видані заміж майже по-міщанському, — якщо можна вжити цього виразу щодо полупанків, похованих десь у провінції чи на задвірках Сен-Жерменського передмістя, — теж мали такий самий голос, але вони поскромили його, перекували, по змозі пом’якшили. Рідко трапляється,, щоб людина мала одвагу дивачити і не прагнула наслідувати відомі стандарти. Проте Оріана була куди розумніша, куди багатша, а головне модніша за своїх сестер; ще принцесою де Лом вона робила погоду при принці Валлійському і, зрозумівши, що її немилозвучний голос не позбавлений чару, зробила з нього (що то сміливість ексцентричної й змані-женої жінки!) у світі те саме, що в театрі якась Режан або Жанна Ґреньє (я тут не зіставляю, зрештою, вартости і таланту цих двох актрис) зробили зі своїх голосів; тобто, щось дивовижне й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона», після закриття браузера.