Читати книгу - "Син"

class="p1">Федерали переслідували нас протягом усієї зими, тож до Різдва спромоглася дожити лише половина батальйону. На той час ми чудово розуміли, що тут, у Канзасі, нас усіх рано чи пізно теж перевішають чи перестріляють. І тому Швидкий Шершень та інші черокі вирішили тікати на захід — до Скелястих Гір. П’ятеро НБП — Буск, Шоволтер, Фіск, Шоу та я — вирішили приєднатися до них. Останньою новиною про перебіг війни, яку ми чули, була звістка про те, що Шерман захопив Джорджію; якщо десь поблизу й залишалися інші загони конфедератів, вони більше нам не траплялися.

Черокі здобули кілька скальпів індіанців із племені юта, однак це були, власне, усі наші перемоги — федералів-бо ми намагалися уникати: табором ставали тільки на височині й узагалі ховалися, мов зграя розбійників, від будь-чийого цікавого погляду. Так тривало, допоки в Байю-Саладо ми не вгледіли невеличкий полк федералів. Якби їх було більше, ми б, як звичайно, рвонули за найближчий гірський гребінь. Але тут було лише кількасот людей — це при тому, що їхали вони двома десятками (чи навіть більше) фургонів. І кожен із них волік по вісім здоровенних мулів, на чому й наголосив Швидкий Шершень.

— Вони везуть щось дуже важке, — повторив він, коли ми сховалися за скелями, щоб спостерігати за супротивником.

Я промовчав, оскільки мені добре було відомо, що вони везуть. Але я так само добре знав: доки Шершень сам у цьому не впевниться, говорити дарма. Цей індіанець, віком близько п’ятдесяти років, змусив усіх інших черокі звати його полковником (тому, власне, і мене вони величали так само). Скільки я його знав, він завжди ходив у мундирі з візерунком у вигляді дубових листків, навіть якщо температура повітря сягала ста градусів за Фаренгейтом.

— Вони їдуть до пробірної лабораторії в Денвері, — мовив нарешті я.

Війну я завжди уявляв зовсім по-іншому — не думав, що навіть суддя Блек майже повністю розориться. Але що довше спостерігав за цими фургонами, то більше сподівався, що нам пощастить здобути їхній вантаж. Пригадав наліт на мексиканське містечко, коли я брав участь в одному з походів Тошавея. Чим теперішня ситуація відрізняється від тієї? Та нічим…

— Може бути й таке, — перервав мої думки Швидкий Шершень, — що вони везуть шкури чи ліс. А може, вони вже вважають себе переможцями й вирішили поїхати цією дорогою просто задля розваги.

— Так чи інакше, повзуть вони надто повільно, щоб до заходу сонця подолати отой брід. Їм уже нічого не зостається, як стати табором на отому широкому уступі.

Ми й далі стежили за ними. Ось вони доїхали до того місця, де починався важкий підйом; ті, які сиділи у фургонах, зіскочили на землю. Я знав, що тут — золотоносні місця, і тому їхній вантаж може виявитися… хоча насправді — чим завгодно. Але Швидкий Шершень хвилювався дедалі більше.

— Сподіваюся, — мовив я, — що ми не відіб’ємо в них усього-на-всього купу каміння чи ще чогось такого.

— От чим-чим, а грандіозною дулею з маком мене здивувати важко, — відказав Шершень. — Я від життя завжди тільки це й отримував.

Він прикликав до себе кількох індіанців, щоб порадитися. А тоді спитав мене:

— Що це за гармата в них?

— Можливо, гірська гаубиця.

— То вони так бояться грабіжників, що тягають із собою гармату з картеччю?

— Вона їм не вельми допоможе, тому що вистрелити з неї можна лише один раз. Та й ризик повбивати цим пострілом своїх людей дуже великий.

— Дивно все це… — протяг він.

Табором вони стали саме там, де ми й думали — у мальовничій місцині з прохолодним струмком, високою травою, дивовижними квітами й такими самими барвистими метеликами. А ми сиділи серед пилюки й каміння, спостерігаючи, як вони милуються чудовим краєвидом (звідти-бо можна було споглядати гористу місцевість у радіусі близько ста миль), неквапно напинають свої намети й стріляють із рушниць «Шарп» в овець, які пасуться на високій горі просто над ними. Після чергового влучного пострілу ще одна вівця — майбутня вечеря для федералів — білою грудочкою, наче сніжка, стрімко скочувалася донизу.

НБП не надто схвалювали ідею Шершня. Ми вчотирьох — Шоволтера з нами не було, бо він спускався донизу разом з індіанцями — залягли за скелями, час від часу передаючи одне одному польового бінокля.

— Теж мені, «геніальний план»! — пробурчав Фіск. — Печений дідько за вареного не кращий. А може, і гірший.

— Принаймні, — мовив я, — цього хочуть черокі, а ще — Джеф Девіс. Тож треба спробувати.

— Ви тільки-но послухайте цього задираку! Легендарний герой вирискався!

— Нехай наш полковник не гнівається на мене, скромного солдата, — обізвався Шоу, — але його позиція втратила свою актуальність близько чотирьох років тому.

Я передав бінокля Фіску. Він був найстаршим із-поміж нас п’ятьох; усі ми знали, що в Реф’юджіо на нього чекають численні родичі.

— Ідіотський план, — повторив він, відповзаючи назад.

— Ти куди?

— Бодай листа своїм напишу!

— Я з тобою, — мовив Шоу. — А ви, якщо передумаєте, скажете, доки я ще не спустився із цієї гори.

Я лишень витріщився на нього.

— Повертаюся до табору, — вимовив він без тіні посмішки.

Ми з Буском лишилися вдвох.

— А ти що скажеш? — спитав я його.

— Що план справді ідіотський.

— Ми ж розбагатіємо, якщо він спрацює!

— …та ненадовго. Надто багато загребущих рук навколо.

— Ти кажеш, як жалюгідний боягуз.

— Усі ми знаємо, Ілаю, що Джеф Девіс уже прикрив свою конторку. Тож і нам час поставити на всьому цьому велику жирну крапку.

Я промовчав.

«Сині мундири» тим часом роздяглися до спідньої білизни та вляглися на травичці, щоб зіграти в кості, зробити записи у своїх щоденниках чи просто погрітися на сонечку. І лише деякі з них були зайняті роботою: знімали шкури з убитих овець і розпалювали вогнища.

— Мені шкода тих індіанців, — мовив Буск.

Федерали, попоївши, знову повлягалися на траву, милуючись заходом сонця. Хтось пустив по колу пляшку вина чи віскі. Словом, поводилися вони так, ніби й не було жодної війни.

Майже всі їхні намети стояли в невеличкій улоговині, фургони й коні — біля її країв. Десь опівночі ми застрелили з луків їхніх вартових, а тоді прогнали табун коней так, щоб вони зруйнували табір. І — почалася бійня… Доки сонні федерали вовтузилися, намагаючись вибратися з-під парусини, що обвалилася на їхні голови, ми, тобто п’ятеро білих, відкрили по них вогонь із гвинтівок. А черокі, вихопивши свої томагавки, понеслися з бойовими кличами просто на них. Отак майже всі ці янкі загинули, отримали власну порцію свинцю або ж