Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

у повній самітності, ні з ким не зустрічаючись, за винятком одного молодого чиновника з воєнного міністерства. Він приходить повідомляти мене про хід процесу мого батька. Крім нього ніхто не знає про наш зв’язок з нещасним в’язнем.

З цими словами сеньйора Сантарес залилася слізьми.

— Не плач, дорога мамусю, — сказала їй Селія, — як усе на світі, так і неприємності колись кінчаються. Бачиш, ми вже зустріли цього молодого сеньйора, такого милого. Цей щасливий випадок, гадаю, має обіцяти нам щось добре.

— І справді, — додала Сорілья, — від часу, як він оселився у нас, наша самотність вже не має в собі нічого сумного.

Пані Сантарес кинула на мене трохи сумний, а трохи чулий погляд. Дочки також подивилися на мене, після чого опустили очі, почервоніли, зніяковіли й запали в задуму. Не було сумнівів, що всі три закохані в мене; усвідомлення цього наповнило мої груди щастям.

Між тим до нас наблизився якийсь пристойний, високий юнак. Він узяв сеньйору Сантарес за руку, відвів набік і довго розмовляв з нею. Повернувшись разом з ним, вона сказала мені:

— Сеньйоре кавалере, це дон Кристобаль Спарадос, про якого я тобі згадувала, єдина людина, з якою ми бачимося в Мадриді. Я хотіла також і йому справити приємність, познайомивши його з тобою, але хоча ми й живемо в одному домі, я досі не знаю, з ким маю задоволення говорити.

— Сеньйоро, — відповів я, — я ідальґо з Астурії, мене звуть Леґанес.

Я вирішив, що краще буде не називати імені Ервас, яке могли знати.

Молодий Спарадос зміряв мене з ніг до голови зухвалим поглядом і, схоже, не мав бажання навіть вклонитися. Ми увійшли в дім, де сеньйора Сантарес звеліла подати легку вечерю з тістечок і фруктів. Я залишався головним об’єктом зацікавлення трьох красунь, але помітив, що й новоприбулому не жаліли поглядів і усмішок. Мене це зачепило, тому, прагнучи заволодіти всією їхньою увагою, я подвоїв люб’язності й намагався, в міру можливості, бути ще дотепнішим. Коли мій тріумф став очевидним, дон Кристобаль поклав праву ногу на ліве коліно й, розглядаючи підошву свого черевика, сказав:

— Що не кажи, але відколи швець Мараньйон розстався з цим світом, у Мадриді неможливо дістати пристойні черевики.

Говорячи це, він глузливо й зневажливо дивився на мене.

Швець Мараньйон був моїм дідом по матері, який виховав мене й до якого я зберіг у своєму серці найглибшу вдячність. Попри це мені здавалося, що його ім’я псує мій родовід. Я думав, що розголошення таємниці мого народження погубило б мене в очах моїх прекрасних господинь. Уся моя радість одразу пропала. Я кидав на дона Кристобаля часом зневажливі, часом погордливі й гнівні погляди. Я вирішив, що забороню йому приходити в наш дім. Коли він пішов, я побіг за ним, прагнучи сповістити це йому. Я наздогнав його біля кінця вулиці й висловив усе, що попередньо продумав. Я гадав, що він розгнівається, але він навпаки прикинувся приязним і взяв мене під підборіддя, наче хотів попестити. І раптом шарпнув догори так сильно, що я втратив рівновагу, а потім відпустив, підбивши мені ноги. Я впав носом у стічну канаву. Спочатку я навіть не стямився, що зі мною сталося, незабаром, однак, підвівся, весь вимазаний брудом і неймовірно розлючений.

Я повернувся додому. Жінки вже полягали спати, а я марно намагався заснути. Дві пристрасті роздирали мене — любов і ненависть. Остання стосувалася тільки дона Кристобаля, перша ж застрягла десь між трьома красунями. Селія, Сорілья і їхня мати усі по черзі приваблювали мене, їх чудесні образи плуталися в моїх мареннях і непокоїли цілу ніч. Заснув я аж під ранок і прокинувся досить пізно. Розплющивши очі, я побачив сеньйору Сантарес, яка сиділа у мене в ногах. Вона здавалася заплаканою.

— Молодий мій гостю, — сказала вона, — я прийшла просити в тебе допомоги. Недобрі люди вимагають від мене грошей, яких я не в стані заплатити. Біда та й годі! У мене є борги, але хіба ж я могла залишити цих бідних дітей без одягу й харчів? Бідолахи й так в усьому повинні собі відмовляти.

Тут сеньйора Сантарес почала плакати, а її повні сліз очі мимоволі скерувалися на мій гаманець, який лежав біля мене на столику. Я зрозумів це німе прохання. Висипав золото на столик, розділив на дві купки й запропонував одну сеньйорі Сантарес. Вона не чекала такої незвичайної великодушності. Спочатку оніміла від подиву, потім узяла мою руку, почала захоплено цілувати її, притискати до серця, після чого зібрала пістолі, повторюючи:

— Ах, мої діти, мої дорогі діти!

Невдовзі прийшли дочки й так само покрили мої руки поцілунками. Усі ці докази вдячності розпалили в мені кров, яка й без того вже буяла від нічних марень.

Я швиденько одягнувся й хотів вийти на терасу нашого дому. Проходячи повз кімнату дівчат, почув, як вони плакали й, схлипуючи, обіймали одна одну. Якийсь час я прислухався, а потім увійшов у середину. Побачивши мене, Селія сказала:

— Послухай мене, наш коханий, дорогий, наймиліший гостю! Ти застав нас у мить надзвичайної схвильованості. Він самого нашого народження жодна хмарка не затьмарила наших взаємних почуттів. Нас поєднувала любов, сильніша від кровних зв’язків. Усе змінилося після того, як з’явився ти. В наші душі закралися ревнощі, і ми, може, зненавиділи б одна одну, але лагідний характер Сорільї вберіг нас від страшного нещастя. Вона кинулася в мої обійми, наші сльози змішалися, серця поєдналися. Ти, коханий наш гостю, повинен зробити все інше. Пообіцяй однаково кохати нас обох і порівну ділити між нами свої пестощі.

Що ж я мав відповісти на таке палке й настійливе прохання? По черзі я заспокоїв в обіймах обох дівчат. Осушив їхні сльози, і смуток поступився місцем найніжнішому шаленству.

Ми разом вийшли на терасу, де незабаром до нас приєдналася сеньйора Сантарес. Радість увільнення від боргів прояснила її обличчя. Вона запросила мене на обід і додала, що була б рада провести зі мною цілий день. Наша трапеза пройшла в атмосфері довіри й дружби. Слуг відпустили, й дівчата по черзі нам прислужували. Сеньйора Сантарес, виснажена пережитими тривогами, випила дві чарки старого вина, після чого її затуманені очі заблищали яскравіше, і вона так пожвавилася, що тепер дочки могли б мати причини для ревнощів; щоправда пошана, яку вони відчували до матері, не дозволила тому почуттю проникнути в їхні душі. Вино розігріло кров сеньйори Сантарес, однак, незважаючи на це, її поведінці нічого не можна було закинути.

Щодо мене, то мені навіть