Читати книгу - "Викрадачі"

158
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 157 158 159 ... 171
Перейти на сторінку:
він посміхнувся — о, ці прекрасні вставні зуби.

— Мені сподобалася наша розмова. Можливо, я все ж таки пробачу Роберта Олівера, врешті-решт.

Розділ 99

Марлоу

Музей Ментенон знаходився в Пассі, поблизу Булонського лісу й, напевно, неподалік колишнього дому родини Беатриси де Клерваль, але як той дім розшукати, я й гадки не мав, а спитати Анрі забув. Але в будь-якому разі музею там немає; гадаю, що своєю короткою кар’єрою вона не заслужила бодай меморіальної дошки. Я поїхав на метро, а потім кілька кварталів пішки, через парк, повний дітлахів у яскравих курточках — вони юрмилися на гойдалках і новітніх спорудах для лазіння. Музей був розташований у високому кремовому будинку дев’ятнадцятого століття зі стелями, прикрашеними багатою ліпниною. Я поблукав залами першого поверху, пройшов галереєю робіт Мане, Ренуара, Дега, багато з яких я до того не бачив, потім потрапив у меншу залу, де зберігався дар Робінсона — колекція картин Беатриси де Клерваль.

Вона написала набагато більше, ніж мені здавалося раніше, почала малювати зовсім молодою: найпершу в колекції роботу було написано, коли їй ішов вісімнадцятий рік. Тоді вона ще жила разом зі своїми батьками й навчалася у Жоржа Ламеля. Перша спроба виявилася досить живою, хоча їй ще бракувало майстерності пізніших робіт. Працювала вона наполегливо — не менше, ніж Роберт Олівер, захоплений нав’язливою ідеєю. Я уявляв собі Беатрису дружиною, молодою господаркою в сім’ї, навіть коханкою, але забув, що вона мала бути наполегливим і працьовитим художником — інакше не написала б стільки картин і не покращувала б рік у рік техніку живопису. Там були портрети її сестри, часом з маленькою дитиною на руках, були чудові квіти, можливо, з власного саду Беатриси. Були маленькі малюнки олівцем, дві-три акварелі: сад, узбережжя моря. Був і портрет радісного Іва Віньйо, щойно одруженого.

Я з нехіттю повернув назад. Третій поверх музею був завішаний величезними полотнами Моне, написаними в Жіверні: здебільшого водяні лілії, написані вже наприкінці його кар’єри, виконані майже в абстрактній манері. Ніколи раніше я не усвідомлював, скільки ж лілій він спромігся написати за своє життя — цілі гектари, розкидані тепер по всьому Парижу. Купив набір репродукцій на поштових листівках: деякі подарую Мері — нехай повісить на стіні у своїй студії, — й пішов з музею, прогулявся Булонським лісом. Коло берега маленького озера стояв човник з тентом, наче наполягав, щоб я на ньому переправився: він ішов до острівця, на якому височів пишний будинок. Я сплатив за проїзд і ступив у човен, за мною французька сім’я з двома дітьми, одягненими у святкові вбрання. Менша дівчинка крадькома поглянула на мене, я посміхнувся їй, вона відповіла, а потім сховала обличчя в материній спідниці.

Будинок виявився рестораном зі столиками під навісом на свіжому повітрі; цвіли навкруги гліцинії, від погляду на ціни волосся ставало дибки. Я замовив каву з тістечком і дозволив відблискам сонячних променів на воді заколихати мене. А лебедів тут немає, збагнув я, хоча за часів Беатриси вони були. Я уявив собі, як Беатриса й Олів’є розставляють мольберти біля самої води, як він обережно її повчає, як вона намагається схопити рух лебедя, що з’являється з очерету. З’являється: злітає чи сідає? І чи не надто вільно я відтворюю подумки їхні розмови?

Незважаючи на відпочинок на острові, до Ліонського вокзалу я дістався вкрай утомленим. Бістро поблизу готелю було відчинено, офіціант, здається, вважав мене вже старим приятелем, зводячи нанівець міф про те, що всі парижани буцімто погано ставляться до іноземців. Він посміхнувся так, неначе розумів, який важкий день мені випав і як мені потрібна склянка червоного вина. Коли я залишав бістро, він знову мені посміхнувся, притримав для мене двері й відповів на мое «Аи revoir, monsieur»,[152] немов я обідав тут уже багато років.

Я спершу збирався зателефонувати Мері, використовуючи нову картку на міжнародні розмови, але повернувшись до готелю, впав у ліжко й заснув, як мертвий, навіть не намагаючись трохи почитати перед сном. Уві сні весь час бачив то Анрі, то Беатрису. Зненацька прокинувся, бо щось згадав стосовно обличчя Оде де Клерваль. На мене чекав Роберт, мусив зателефонувати йому, а не Мері. Я прокидався й засинав, і нарешті проспав.

Розділ 100

Червень 1892 року. Рано-вранці двоє стоять на платформі провінційного полустанка, чепурні й відчужені від гомону села, їхні сторожкі обличчя свідчать, що вони піднялися ще вдосвіта й зібралися подорожувати. Вища на зріст — жінка у розквіті сил і краси, поряд неї дівчинка років одинадцяти або дванадцяти; на лікті в неї висить кошик. Жінка одягнена в чорне, чорний капелюшок міцно зав’язаний у неї під підборіддям. Крізь вуаль вона бачить світ дещо затьмареним, їй хочеться підняти вуаль і побачити охристий колір станційного будиночку, поля за колією залізниці: золотаво-зелені трави, перші цього літа маки, які яскраво червоніють навіть крізь сітку вуалі. Але вуаль вона не прибирає, стиснувши в руці сумочку. У цьому селі надто поважають традиції, принаймні щодо жінок, а тут вона вважається шляхетною пані. Вона обертається до своєї супутниці.

— А ти хіба не збиралася взяти із собою книжки? — Останніми вечорами вони читають французький переклад «Великих сподівань».[153]

— Non, maman.[154] Але мені ще потрібно закінчити вишивання.

Рукою, затягнутою у вишукане чорне мереживо, жінка торкається щоки дівчинки біля роту, так схожого на її власний.

— Значить, ти все-таки встигнеш до дня народження тата?

— Якщо все буде добре, встигну. — Дівчинка щось перевіряє в кошику, ніби її робота жива й потребує постійного нагляду.

— Все буде добре. — На хвилину жінку переповнює відчуття того, як стрімко плине час — ось і ця квітка, її краса, витяглася, подорослішала, немов за одну ніч. Вона й досі здатна відчути, як немовля лежить у неї на колінах, в її обіймах, пручаючись сильними ніжками. Цей спогад можна викликати в будь-яку мить, і вона часто його викликає зі змішаними почуттями задоволення й жалю. Але жодної миті вона не шкодує, що стоїть отак тут — жінка, самотня в глибині душі, старша сорока років, жінка, на яку з нетерпінням чекає в Парижі чоловік, закоханий у неї, зріла жінка в жалобному вбранні. Минулого року вони залишилися без доброї сліпої людини, яка посідала в її серці місце батька. А тепер є ще й інший привід для жалоби.

Проте водночас вона відчуває й те, що життя йде належним йому чином: зростає дитина, смерть старого приносить не лише сум, а й полегшення,

1 ... 157 158 159 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"