Читати книгу - "Я, Богдан"

class="p1">— Хай славиться твоє благородство, Богдане!

— Яка ще земля народжувала такого сина!

— Батьку ти наш!

— Ясновельможний!

— Як не ти, то й ніхто вже!

— Пропадем без тебе!

— Живи сто літ!

— Вічно живи!

— Вічності батькові нашому дорогому!

— Руку твою дозволь поцілувати, гетьмане!

— До ніг припасти!

— Всі ми твої діти!

— Віват!

— Слава!

Тяжкий чад застілля гнітив тіло, вдавлював його в землю, знищував плоть, але дух возносився безмежно, нестримно до самого Бога! Тож найліпше почувався я завжди по обіді й під знаком Оріона, схожого на простягнуту руку. Рука долі. Куди вела мене, на що вказувала?

Мотрона була тепер завжди зі мною, товаришувала мені в учтах і в урочистостях, охоче схилялася до величань і прославлянь, але вловлювала щоразу мить, щоб непомітно замінити мені повну чарку на ледь налиту, тихо просила:

— Не пий, гетьмане.

— Хіба то я п’ю? Горе моє п’є, клопоти мої і думи.

— Мені страшно.

— Не бійся, дитино моя. Бо й що таке життя? Життя — шаленство. І треба не лякатися його, а брати в руки. Поглянь, які руки в цих людей. Подивися на мої руки. Вони тяжкі, вироблені, незграбні, але нестомні і які ж умілі! Дай доторкнутися до твого личка! Бачиш, якою м’якою і ласкавого може стати ця рука? Бачиш? Ось де чудо найбільше! І в ньому теж шаленство життя і життєвості! Рука ця захистить тебе і сховає. Хочеш, сховаємося з тобою і нікого до себе не підпустимо?

— Де ж тепер можна сховатися?

— А де ти ховалася від мене?

— В Суботові.

— Хоч би й там.

— Це могло статися тільки тому, що ти великодушний. Дріб’язковий чоловік ніколи б так не відступився свого. А ти пошанував мою честь. Однак чи ж багато на сім світі таких, як ти? Дрібні душі повсюди, які ж дрібні.

— А мої побратими? Мої лицарі?

— Не зазирала в їхні душі. Вони й самі в них не зазирають.

— Не мають ні часу, ні змоги. І хто ж їх осудить за це? Занурюватися розумом у неприступне — то найбільша радість для людини, та це дано тільки схимникам, пророкам і святим. А де вони в нашій землі?

— Ти поєднав у собі всіх.

— Аби ж то! Навіть невблаганна бундючність вимушена платити данину природі. Дух пригнічується темними інстинктами, плоть безмежно далека від чистості, від цього біль і сором, од яких не порятуєшся нічим, окрім любові й утечі в самотність. Втечемо з тобою до Суботова, Мотронко?

— Далеко звідси. Сніги. Морози.

— Не знаю, що то — далеко. Ніколи не знав і не лякався віддалей. Все життя в мандрах, переїздах і блуканнях, аж дивуюся досі, що вберіг свою душу, не стала вона блукливою — навпаки, вперто ствердла і піднялася, мов гірський кряж гранітний.

Чи ж мені було лякатися переїздів?

Ще вчора на тім боці Дніпра, а вже сьогодні на сім, вже стеляться степи чигиринські, а там і Тясьмин, і гатки таємничі, всі в інеї срібному, загадкові путі в долю й недолю.

Суботів…

Впізнав і не впізнав батьківське гніздо, гніздо Хмельницьких.

І дім наш просторий багатовіконний, і ворота дубові під дашком, і церква дерев’яна, і три криниці, і груші над ними, і схили знайомі й пагорби, і степ, і річка — все те, що було, і водночас не те, бо вже хати підсусідків мовби хтось відсунув набік, а мій хутір обріс валом, і стіна з колод дубових взверх валу, і три вежі дубові оборонні, а четверта мурована і така сама мурована вугласта біля дому, а внизу, попід валом, широкий рів — замок Хмельницького.

Я хотів порівняти Суботів з своїми спогадами про нього і не впізнавав спогадів. Все було як колись, і все стало іншим, здійснилося навіть неназване, простий хутір став справжнім замком, кріпостю, неприступним втечищем!

— Хто ж се? — спитав я Мотрону. — Невже Захарко той нетямущий?

— Робив, як ти повелів йому, гетьмане. Тоді наглядав ще за ним Тиміш. Вежі муровані звелів поставити. Хотів, усі щоб такі, та не встиг до твого повернення.

Моє повернення. Куди й коли?

Бажання зостатися з Мотроною на самоті, сховатися од усього світу вразило мене при погляді на новий мій Суботів, пронизало, як блискавиця, мов той небесний вогонь, що розколює камінь і перетворює людей на соляні стовпи.

Я полишив за порогом суботівського дому все: славу, велич, землю; я ввійшов у цей дім, як у райську обитель, я позбувся навіть свого незламного духу, скинув його з себе, мов астральну оболонку для світів великих і безкінечних, бо замкнений світ нашої самості не визначав нічого, окрім речей найпростіших і неназваних, окрім спогадів і ніжності.

Мотрона сама топила печі дубовими дровами, як давно колись, і так само, як тоді, просила мене грати на кобзі й складати свої думи, і, як тоді, пролітала невидимо між нами темна хвиля пристрасті, і вже нічого не знали ми, тільки ніжність і безсмертні надії. Ми будемо разом ось так завжди і вічно. Ми будемо разом навіть по смерті. Вознесені на небеса чи кинуті в пекла, ми будемо разом, інакше навіщо се життя і сей світ і навіщо вигадані люди?

Лиш кілька коротких зимових днів і безкінечних ночей самотини в Суботові, а здаватися могло — цілі роки щастя! Давно вже я перестав бути гетьманом, слухняно корився всім Мотрончиним забаганкам, мовчав, коли вона мовчала, співав, коли хотіла, щоб співав, носив дрова для печей і воду з криниці, я прагнув опрощення й очищення від усього несуттєвого, суєтного і тимчасового, я прагнув покірливості, бо ж не ми ведемо жінок, а вони нас, і не знати, до добра чи до лиха, — усміхом, голосами, духом і теплом тіла. Настирлива плоть. Нищівна сила жіночої суті. Іноді тривожний неспокій все ж заволодівав мною, бо хоч які високі й міцні стіни пристрасті, все ж держава здіймається навіть над ними, та я вперто не хотів думати про державу, маючи біля себе цю молоду жінку, молоду свою долю й надію. Державу не охопиш ні думкою, ні уявою, вона вимагає від тебе жертв безкінечних і ніколи не вдовольняється і не дається до рук, а жінка була вся біля мене, лиш простягнути руку, обплутувала мене обіймами, голосом, оточувала духом своїм, мов Бог хмарою, чарувала поглядом, усміхом, легким своїм тілом, якому я виспівував би в думці найвищу хвалу. Рукам, губам, очам, волоссю, бровам, віям, плечам, усьому тілу легкому й летючому хай буде добре завжди й повсюди, і хай буде воно благословенне