Читати книгу - "Том 7"

скарб!» і вже був і на руки поплював, щоб копати, та оглядівся, що при ньому ні заступа, ні лопати. «Овва! шкода! ну, та хто ж знав? А може бути, що треба б тільки підняти дерен, а він тут і лежить, голубонько! Нічого робить, треба положить хоч знак на місці, щоб часом не забутись,-де!» От притяг чималу гілляку — мабуть, колись вітром зломило,— поклав її на могилку, де горіла свічка, та й пішов стежкою. Молодий дубовий лісок почав рідшати; далі майнув і тин. «Ну, чи я ж не казав, що се попова левада! — міркує сам собі дід.— Оце ж і попів тин! тепер і версти нема до баштану». Пізненько одначе прийшов дід додому та щось і галушок не схотів їсти. Розбудив тільки брата Остапа, спитався, чи давно поїхали чумаки, та й закутався в кожух. Коли ж Остап почав був питатись: «Куди се вас, діду, лиха година носила сьогодні?» Дід одказав тільки: «Не питайся, Остапе! не питайся, а то швидко посивієш!» Та й захріп так, що аж горобців сполохав на баштані. Та де вже-то йому там спалося! Ніде правди діти, хитра з нього шельма була, дай боже йому царство небесне! — завжди вмів викрутитись. Інший раз було такої почне, що тільки губи кусаєш.

Другого дня, тільки що стало в полі сутеніти, дід одяг-ся в свитку, підперезався, взяв під пахву заступ і лопату, випив кухоль сирівцю, надів шапку, утерся полою та й подавсь до попового города. Ось поминув тин і дубовий чагарник; проміж деревами звивається стежка і виходить на поле — здається, та сама. Вийшов і на поле — місце якраз таке, як учора: он і голуб’ятник стирчить; — якраз, як учора. Тільки ж току не видно. «Ні, се не те місце,— міркує дід,— те, мабуть, далі; треба, мабуть, повернути до току». Повернув назад, почав іти другою дорогою; тепер уже тік видно, а голуб’ятник зник! Знов повернув до голуб’ятника — тік щез. А тут, як навмисне, почав дощиК накрапать. Побіг знов на тік — голуб’ятник зник, до голуб’ятника — току нема!..

«А, бодай ти, проклятий сатано, не діждав дітей своїх бачити!» А тут дощ приспорив, линув як з відра.

Скинув же дід нові чоботи, щоб не пожолобились от дощу, та задав такого дропака, неначе панський виноход.

Уліз у курінь мокрий ЯК ХЛЮЩ, та все тільки щось мимрить сам собі; а вже що чортяку шанував такими словами, що я й зроду не чував таких! Кажу вам, я, мабуть би, зчервонівся з сорому, якби се було вдень.

Другого дня встав я... дивлюсь — дід уже ходить по баштану, начебто нічого й не було, та накривав собі лопухами кавуни. За обідом старий знов розговорився, почав лякати меншого брата, що проміняє його на кури замість кавуна; по обіді вробив з дерева дві пищавки і пограв на них; потім дав на забавку диню, зігнуту у три погибелі, мов гадюка: він звав її турецькою. (Тепер таких динь я ніде не бачу; правда, й дідові насіння десь здалека досталось).—Пізненько, вже по вечері, пішов дід копати грядку на пізні огірки; отже, проходив коло того зачарованого місця та й промимрив сам собі: «Прокляте місце!» Зійшов на середину, де не танцювалось учора, та ще й заступом ударив спересердя. Коли зирк — навкруги нього те саме поле: з одного боку стирчить голуб’ятник, з другого — той самий тік. «Ну, гаразд, що надумався взяти з собою заступ. Онде й стежка, й могилка! онде й гілка наволочена! ген-ген горить свічка!., коли б же тільки не помилитись!»

Побіг він підтюпцем, піднявши заступ угору, неначе хотів ним пошанувати кабана, що часом унадиться в баштан. Біля могилки спинився. Свічка згасла; на могилі лежав камінь, зарослий травою. «Сей камінь треба підняти!» — розміркував дід та й почав підкопувати його з усіх боків. «Та й великий ше, гаспидський камінь!» Отже ш, упершись міцно ногами в землю, дід таки зіпхнув його з могили, тільки загуло долиною. «Туди й дорога! Тепер швидше піде діло!»

Тут дід став, добув табатирку, насипав на кулак таба-ки та тільки що хотів нюхнути, аж се в нього над головою — «ачхи!» — чхнуло так, що дерева захитались, а дідові навіть увесь вид заплювало. «Хоч би набік одвернувся, коли вже хочеш чхати!» — промовив дід, протираючи очі. Обдивився — нема нікого. «Отже, мабуть, не любить чортяка табаки!» — міркує дід, ховаючи табаку за пазуху та беручись за заступ. «Дурень же він, а такої табаки ні батькові, ні дідові його не доводилось нюхати!» Почав копати, земля м’яка, заступ так і йде в землю; аж далі — щось брязнуло. Одкинув землю, бачить — казан.

— «А, голубе, осьдечка ти!» — скрикнув дід, підважуючи казан заступом.

— «А, голубе, осьдечка ти!» — запищав зненацька якийсь птичий дзьоб, клюнувши казан.

Оступився дід і заступ упустив.

Аж се й зверху, з дуба, мекнула бараняча голова: «А, голубе, осьдечка ти!»

— «А, голубе, осьдечка ти!» — ревнув ще й медвідь, виткнувши морду з-за дерева. Діда дрижаки пройняли.

— «Та тут страшно й слово сказать!» — промовив дід сам собі.

— «Тут страшно й слово сказать!» — писнув знов птичий дзьоб.

— «Тут страшно й слово сказать!» — мекнула бараняча голова.

— «Слово сказать!» — ревнув медвідь.

— «Оце!» — мовив дід та й сам злякався.

— «Оце!» — писнув дзьоб.

— «Оце!» — мекнув баран.

— «Це!» —ревнув медвідь.

Жахаючись, озирнувся дід навкруги себе... Боже мій, яка ніч — хоч в око стрель! ні зірок, ні місяця. Кругом провалля! Під ногами бездонне провалля, над головою нависла гора і от-от-от, здається, так і повалиться на нього! Аж ось здається дідові, що з-за гори моргає якась морда... у-у! ніс — наче той ковальський міх; ніздрі — в кожну відро води влізе; губи — їй же богу,— мов дві колоди! Червоні очі викотились догори... Та ще й язика висолопило, та й дражниться! «А, дідько б тобі утисся! — промовив дід, кинувши казанок.—* Задавися ти своїм скарбом! що за паскудна морда!» Та вже був посунув звідти, але побачивши, що все так, як і перше, він спинився. «Се тільки лякає нечиста сила!»