Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

треба починати з елементарних — обжерливости, лінощів і хтивости.

Кожне з цих трьох слів, котрі часто траплялися в його настановах, професор Лінднер завжди вимовляв так само невиразно, як і решту двоє; і ще задовго до того, як зі словом «хтивість» Петер спромігся пов’язати певні уявлення, він уже усвідомив потребу боротися з нею так само, як і з обжерливістю та лінощами, не замислюючись при цьому про що-небудь інше, ніж батько, якому при цьому вже й не треба було ні про що замислюватись, оскільки він не мав сумніву, що з цього починається елементарний курс самовизначення. Отак і вийшло, що одного дня Петер, ще не знаючи, що таке хтивість у її найпожадливішому вигляді, все ж таки вже доторкнувся до її спідниць, уперше, раптово і вражено пройнявшись несамовитою відразою до жорстокої батькової звички пов’язувати хтивість з обжерливістю й лінощами. Тільки сказати про це напрямець хлопець не зважився, тож змушений був збрехати й вигукнув:

 — Я — проста людина й не можу порівнювати себе з письменниками й філософами!

Петер був збуджений, але слова добирав обережно. Його вихователь на це нічого не відповів.

 — Я хочу їсти! — додав Петер ще палкіше. Лінднер посміхнувся скрушно й зневажливо.

 — Я помру, якщо мені не даватимуть їсти вволю! — мало не крізь сльози промовив Петер.

 — На будь-яке втручання чи напад з боку зовнішніх сил людина відповідає, вдаючись насамперед до свого голосового апарату! — повчально промовив батько.

І «жалісний зойк пристрастей», як це називав Лінднер, змовк. Цього особливо чоловічого дня плакати Петерові не хотілось, але необхідність зібратися з духом і дати переконливу відсіч страшенно його гнітила. На думку хлопцеві більш нічого не спадало, і навіть брехня цієї хвилини була йому ненависна, бо, щоб удатись до неї, довелося б говорити. В його очах прозирала то кровожерність, то жалісне скімлення. Коли дійшло вже до цього, Лінднер добродушно сказав синові:

 — Ти маєш серйозно повправлятися в мовчанні, щоб у тобі замість людини необачливої й неосвіченої заговорила людина розважлива й вихована, чиї слова несуть спокій і твердість! — Він замислився з привітним виразом на обличчі. — Якщо хтось хоче зробити добрими решту людей, то я не можу порадити йому нічого іншого, — повідомив він синові свій висновок, — ніж стати добрим самому. Навіть Матіас Клавдіус каже: «Не можу придумати нічого кращого, ніж самому бути таким, якими хочеш виростити дітей»!

І професор Лінднер, сказавши це, доброзичливо й рішуче відсунув від себе солодке, навіть його не скуштувавши, хоч то була в нього улюблена страва — зварений на молоці рис із цукром і шоколадом; бачачи таку його сповнену любови непохитність, син, скреготнувши зубами, змушений був зробити те саме.

Цієї хвилини до кімнати ступила економка й повідомила, що прийшла Аґата. Авґуст Лінднер розгублено підвівся. «Отже, все ж таки прийшла!» — жахливо чітко промовив до нього німий голос. Лінднера мало не охопило обурення, але водночас він був ладен і пройнятися братерським милосердям, сповненим вишуканої моральної чуйности, і ці двоє протилежних почуттів, кожне з яких Грунтувалося на численних засадах, учинили в його тілі дику колотнечу, перше ніж він устиг дати просте розрпорядження провести гостю до вітальні.

 — Зачекаєш на мене тут! — суворо сказав він синові й розгонистою ходою вийшов з кімнати.

Але Петер завважив у батьковій поведінці щось незвичайне, тільки не міг збагнути, що саме; і все ж це надало йому досить легковажности й сміливости, щоб він, зоставшись сам і трохи повагавшись, кинув до рота повну ложку шоколадного порошку, приготованого посипати десерт, потім — ложку цукру й нарешті велику ложку рису, шоколаду й цукру; він зробив так ще кілька разів, після чого те, що лишилося в тарілочках, про всяк випадок пригладив ложкою.

Тим часом Агата сиділа в чужій оселі сама й чекала на професора Лінднера, бо той снував з кутка в куток в іншій кімнаті, збираючись із думками, перше ніж вийти до цієї вродливої й небезпечної жінки. Вона роззирнулася й раптом відчула страх, так ніби вилізла надто високо на якесь примарне дерево й тепер боялася, що вже не вибереться цілою зі світу його покрученого гілля й рясного листя. Її бентежили безліч дрібниць, і в невибагливому смаку, що позначився на них, непривітна суворість украй дивовижно поєднувалася з якоюсь своєю протилежністю, що їй Агата через схвильованість не відразу дібрала й назву. Ця непривітність нагадувала, мабуть, замерзле оціпеніння крейдяних малюнків, хоча воднораз кімната мала й такий вигляд, немовби просякла якимись ніжними бабусиними запахами ліків та мазей, і в її стінах стояв старомодний і не гідний чоловіка дух, до прикрого зумисне зосереджений на людських стражданнях. Агата принюхалася. І хоч у повітрі не було нічого, крім її фантазій, вона полинула на своїх почуттях далеко-далеко назад і пригадала той несміливий «запах неба», той не зовсім вивітрений і позбавлений своєї пряности, той залишений на сукні сутан аромат ладану, що ним колись віяло від її вчителів, коли вона ще дівчинкою разом зі своїми малими подругами виховувалась у благочестивому закладі й зовсім не вмирала від благочестя. Бо хоч як цей запах підносить душу людям, котрі пов’язують із ним усе праведне, в серцях по-світському норовистих дівчаток-підлітків він був живим нагадуванням про запахи протесту, що їх уява й перший досвід пов’язують із вусами якого-небудь чоловіка або з його напористими щоками, які після гоління духмяніють міцними есенціями та присипками. Бачить Бог, і цей запах не виконує того, що обіцяє! І поки Аґата сиділа, очікуючи, на одному з аскетичних, хоч і м’яких, лінднерських стільців, навколо неї щільно зімкнувся порожній запах світу з порожнім запахом небес — наче дві порожнисті півкулі, і її пойняло таке передчуття, ніби зараз вона має надолужити якийсь неуважно вислуханий життєвий урок.

Нарешті Аґата усвідомила, де вона. З боязкою готовністю вона спробувала пристосуватися до цього оточення й пригадати приписи, про які, можливо, надто рано дозволила собі забути. Але серце її, попри цю готовність, тремтіло, мов кінь, що не слухається ніяких умовлянь, і калатало в шаленому страху, як це буває, коли зринають почуття, що намагаються застерегти розум, але не знаходять слів. І все ж по хвилі вона зробила таку спробу ще раз; і, щоб її підтримати, подумала про батька, який, хоча тримався й ліберальних поглядів і сам любив при нагоді виставити напоказ своє трохи поверхове уявлення про освіченість, однак, попри це, ухвалив рішення віддати її, Аґату, на виховання