Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

у органах статистики, вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, яка висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чеховського (26 грудня 1918 р. — 11 лютого 1919 р.).

У цей період разом з іншими міністрами уряду розпочинає переговори з представниками Антанти у Одесі та Бірзулі.

Із залишенням В. Винниченком і В. Чеховським 10 лютого 1919 р. своїх постів, С. Петлюра поступово перебирає керівництво в Директорії до своїх рук, а С. Остапенко 13 лютого 1919 р. був призначкений Головою Ради народних міністрів УНР і сформував кабінет. Однак, міжнародна та внутрішня обстановка склалася не на користь цього уряду, який постійно критикували соціалістичні партії, наполягаючи на розриві зносин з Антантою, реалізації ідеї «трудових рад», що зрештою привело до заміни 9 квітня 1919 р. уряду С. Остапенка новим «соціалістичним» кабінетом Б. Мартоса.

З того часу С. Остапенко практично залишив політику, вирішивши зосередитися на науковій роботі. У Кам'янець-Подільському університеті він працював над курсом політичної економії. 1920 р. переїхав до Києва, де подав до радянської преси заяву із засудженням своєї колишньої урядової політики та наступних кроків Директорії. Однак ця декларація була визнана недостатньо викривальною і не з'явилася на сторінках газет. 25 квітня 1921 р. С. Остапенко був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом або Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом. Подальшу долю і рік смерті не встановлено. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної Прокуратури України реабілітований.

5

Довідка: МАРТОС Борис Миколайович (20 травня 1879 р., Градизьк Лубенського пов. Полтавської губ. — 19 жовтня 1977 р., США) — громадсько-політичний діяч, учений-економіст, організатор кооперативного руху.

Походив з давнього козацького роду. Навчаючись на математичному факультеті Харківського університету, став активним учасником українського національного руху, за політичну діяльність тричі арештовувався й відбував покарання. Член РУП (з 1905 р. — УСДРП). У 1906–1910 рр. викладав у гімназіях та на вищих курсах Харкова, але як «неблагонадійний» був позбавлений педагогічної практики. Протягом 1910–1914 рр. працював у кооперативних організаціях Волині, Полтавщини та Кубані, до 1917 р. — інспектор кооперації Полтавського губернського земства. Був одним із організаторів кооперативних товариств, головою ради Дніпросоюзу.

Член Центральної і Малої Ради. Входив до складу ЦК Селянської спілки, був заступником голови. 17 червня 1917 р. Б. Мартоса було призначено генеральним секретарем земельних справ, а 21 серпня 1917 р., в новому кабінеті В. Винниченка, затверджено товаришем генерального секретаря земельних справ. Один із авторів земельного закону Центральної Ради.

У 1917 р. Б. Мартос був головним редактором тижневика УСДРП «Воля». У 1918 р. очолював управу Українського кооперативного комітету, викладав у Київському комерційному інституті, був одним із засновників Кооперативного інституту в Києві, членом ради директорів Дніпросоюзу. У грудні 1918 р. його було призначено міністром продовольчих справ в уряді В. Чеховського. З квітня до 27 серпня 1919 р. очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів.

У 1920 р. емігрував до Німеччини, згодом — до Чехословаччини. Був одним із організаторів та професором Української господарської академії в Подебрадах, у 1936–1938 рр. — директором Українського технічно-господарського інституту. У 1945 р. переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки (1945–1949), працював в Інституті вивчення СССР. З 1958 р. жив у США. Займався науковими дослідженнями, пов'язаними з теорією кооперативного руху та фінансовою справою.

6

Довідка: Григор'єв Микола Олександрович (1878 — 27.VII.1919, с. Фентове Олександрійського повіту Катеринославської губернії) — учасник повстанського руху, отаман.

Кадровий військовий, штабс-капітан царської армії. В 1917–1918 рр. служив на командних посадах в українізованих частинах УНР, потім Української Держави. В грудні 1918 р. — на початку 1919 р. очолив повстанські загони, що виступили проти гетьманської влади П. Скоропадського. Підтримав Директорію.

У лютому 1919 р. в умовах перемоги червоних і поразок військ Директорії на Півдні України, під впливом повстанців проголосив себе лівим есером, визнав владу рад, був призначений командиром 1-ої бригади Задніпровської дивізії. Брав участь в операціях проти інтервентів Антанти, які під загрозою неминучої поразки залишили порти України. Водночас М. Григор'єв чинив спротив переформуванню керованих ним повстанських загонів на регулярні частини Червоної армії, встановленню військової дисципліни, виявляв ворожість щодо політичних комісарів. В штабі бригади переважали ліві есери, а начальником штабу був ревний прихильник С. Петлюри Ю. Тютюнник.

На початку квітня 1919 р. (після визволення Одеси) радянське командування призначило М. Григор'єва начальником 6-ї дивізії, яка мала здійснити наступ на Бессарабію. Однак, всупереч наказам, 8 травня 1919 р. М. Григор'єв підняв повстанців, що йому підкорялися, на заколот проти радянської влади. Після придушення виступу змушений був з частиною прихильників рятуватися у розташуванні загонів Н. Махна.

7

Довідка: МАЗУРЕНКО Юрій Петрович (1885 — 3.ХІ.1937) — український партійний, політичний діяч.

Член Української соціал-демократичної робітничої партії. В січні 1919 р. став одним з ініціаторів утворення фракції «незалежних» в УСДРП, яка виступала за встановлення в Україні влади рад та негайні переговори з радянською Росією. Один з організаторів Української Комуністичної партії (УКП), в 1920–1925 рр. незмінний член її Центрального Комітету. Потім працював професором Харківського інституту народного господарства, начальником планово-фінансового сектору Наркомгоспу УСРР. У 1934 р. був заарештований у «справі боротьбистів», засуджений до тривалого терміну ув'язнення і згодом, за постановою Особливої трійки УНКВС по Ленінградській області, розстріляний.

8

Довідка. МАХНО (Міхно, Міхненко) Нестор Іванович. 26 жовтня (7 листопада) 1988 р., Гуляй-Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії — 25 липня 1934 р., Париж.

Народився в бідній, багатодітній селянській сім'ї. Навчався в початковій школі, влітку наймитував. Працював на чугуноливарному заводі. Під час Першої російської революції підпав під вплив місцевих анархістів, брав участь у збройних пограбуваннях і, зрештою, потрапив до в'язниці. Був засуджений до страти, заміненої довічною каторгою, яку відбував майже 9 років у Луганській, Олександрівській і Бутирській (Москва) в'язницях.

Виявляючи постійну непокору тюремщикам, Н. Махно близько зійшовся з анархістами (П. Аршиновим та ін.), під їх впливом зайнявся самоосвітою. Перебування в ув'язненні дуже негативно позначилося на здоров'ї (туберкульоз, втрата легені, зіпсований зір). Та після Лютневої революції Н. Махно визволився з кайданів і відправився до рідного