Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

– Тепер до ранку гвалтуватимуть село, - прикрутила вона гнота, щоб лиш блимав. – Грому на вас немає, волоцюги! – стишила голос, глянувши на Петра, що все ще удавав сплячого, пішла в сіни, закрила двері і десь затихла.

Петро звівся в хатньому напівмороці, скочив до столу, відломив шмат калача, відрізав кусень сала і кинувся на своє місце. Їв швидко й жадібно, намагаючись не накришити. Із сусідньої кімнати чулися розмови господині з Варею і скрипи ліжка. З вулиці доносився гавкіт собак по селу. Постать рідного батька привиділася Петрові, нагадавши про дитинство і аж йокнувши в душі. “Якщо живий та вернувся, жити з ним не буду нізащо!” – вирішив для себе, заспокоюючись і доминаючи книша із салом. По всьому він нарешті заснув, ситий і вдоволений.

Проснувся Петро, як у хаті стояв сонячний день.

- Щось неспокійно ти спав, хлопче, - обізвалася до нього господиня, коли він старанно складав рядна на своїй постелі. - Я тобі вже полатала й викатала штани й сорочку, а Варя випросила для тебе в сусідки курточку, хоч не нову, та якраз на тебе буде. Іди умийся у дворі із умивальника та приміряєш наші штани із сорочкою, щоб мав на переміну. Синочкові були! – заплакала.

Янчук був розчулений увагою господині і її дочки, бо досі мало зустрічав отаких добрих душ на своїм шляху. Умиваючись і втираючись рушником, згадав Лізу Аврамівну, діда Гната, Франца Францовича, Грету Людвіговну та їхнього Ганса. Концесія встала перед його очима зримо й наяву, він там дійсно воскрес із мертвих. Помацав пальцями рубці на шиї – пам’ятку про своє близьке знайомство із “керями”, згадав лікарку і сестру з лазаретика, де його рятували…

Штани його й сорочка були полатані не якось там, а на машині, курточка виглядала, як на нього шитою. Ошатившись у чисте й свіже, він подякував ще й за запасні штани й сорочку, підігнані на нього, і сів до столу снідати, припрошений Варею.

Снідав спокійно й нежадібно, бо вночі добре поласував хлібом із салом. А тим часом господиня збирала кошика йому в дорогу: добрий окраєць хліба, четвертинку сала і кусник масла в капустяних листках, цибулину, огірок, кілька білих редьок, жмут зелених пірець цибулі.  

- Син у мене торік отакий майже, як ти оце, помер з голоду, то зноси в його пам’ять штани із сорочкою на здоров’я, - скинула вона сльозу з ока. – А за нічний гамір пробач, мої батько і чоловік також померли. Це приймак, як вип’є, робиться звіром і нелюдом. Візьми ось ще трохи соняшникового насіння на дорогу та не поминай нас лихом, - висипала Петрові в кишеню. – Ітимеш і лузатимеш, щоб не нудьгувати.

Янчук щиро дякував, а десь у закутках душі сподівався, що господиня запропонує йому лишитися ще. Але, зрозумівши, що вона про те й не думає, взяв із її рук кошика, на прощання ще раз подякував їй і Варі за нічліг, їжу та подарунки і, стримуючи ридання, пішов із двору.     

Невдовзі він опинився знову на вчорашньому путівцеві, але в руках мав кошик із їжею й одягом, був випочилий і ситий. Він ні на мить не забував, що є безпритульним, не має матері й дому, іде в Чигирин, не відаючи, що його там чекає. Як не було йому тяжко, відчував і втіху, бо пізнав не лише горе у своєму-несвоєму краї, а й радість від величі побаченого світу.

Мало хто б повірив, якби йому оповісти про всі пригоди Янчукові на шляхах до вижиття через стільки смертей, через гори трупів! У нього на очах гинула до пня казково багата країна, а світ не відав і не вірив, що таке можливе! Та й не повірить, як дізнається, бо те страхіття треба побачити на власні очі, вистраждати разом зі своїм народом дорогою до “світлого майбуття”.

Ні Карпо Янчук, який завойовував обіцяне майбутнє щастя, рясно поливаючи його власною кров’ю, ні велика його родина, ні син його Петро – у передсмертному голодоморному отупінні вмирання – не знали ні своїх убивців-катів Кобу-Сталіна і його вірного ленінця Постишева, ні того факту, що під “буржуазною” станцією Підволочиськ стояли три тижні, допріваючи на пні, ешелони із пшеницею, житом, просом, гречкою, квасолею, горохом та соняшниковим насінням – пожертвами, зібраними їх братами й сестрами горнятами і корцями по убогих українських дворах Галичини й Волині у Мало-Польщі. Оті вовки-керманичі, присвоївши собі звання всенародних доброзичливців, відмовилися пропустити в Україну допомогу, щоб не потьмарити врожевлені кладовища “світлих і безсмертних ідей”, щоб не перешкодити нищенню мільйонами народу, що годував і підпирав їх у революцію та й по ній. Такого штучного голодомору світ не знав! Це був усім голодам голод!..

Ідучи тепер глибоким порохнявим шляхом і видивляючись на розлогі околи, заставлені аж ген стіною лісу, що бовванів здалеку, Петрові, хоч як відкараскувався, знову пригадався лісок у Прикубанні, від чого кожного разу йому ставало моторошно в думці і на душі. Якби не вівчарка, не дід Гнат, не лікарка із сестрами з лазаретику, віддав би він тоді Богові душу і не бачив би цього прекрасного світу! Рубці на шиї нагадували йому постійно, що то був не примарний сон, а жаска дійсність.

Час від часу Янчук вертався думкою до своїх тодішніх відчуттів при поверненні на цей світ. Після того, як йому спинили кров і зашили ножевий поріз на шиї, його притулили на одному з ліжок у лазаретикові. Опритомнівши, пересилюючи неймовірно болюче жихання в голові, він довго не міг второпати, де він і що з ним, але поволі, ніби крізь туман, він побачив тоді і білу стелю над головою, і вікно, а в ньому – сонце!

Про те, що з ним сталося, він тоді дізнався, вже як зовсім прийшов до себе. Про вівчарку, яка відігнала зарізяк, про пастухів, що віднесли його до лазаретика, вболіваючи не стільки за нього, скільки за репутацію управителя концесії Франца Францовича, про лікарку, що поповозилася біля нього, поки виходила в страху та безсонні. На його щастя, ще й старший із чабанів був родом із Чигирина і знав Петрового батька у червонокозаках...