Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

думки про дуель, яка спершу була лише витвором його фантазії, зате Морель зі страхом думав, як плітка, породжена галасом довкола^герця, з полкової оркестри доповзе до святині на вулиці Бержер. Йому вже уявлялося, як про це дізнається «клас», і він затупцював круг пана де Шарлюса, а той, розогнівши, вимахував і далі руками. Морель благав барона дозволити йому зостатися з ним до післязавтра (дня гаданого двобою), йому хотілося пильнувати його і спробувати до розуму довести. Така турботлива пропозиція, зрештою, поскромила пана де Шарлюса. Він заявив, що спробує знайти якусь пролазку, що він відкладе до післязавтра остаточну постанову. Отак, не залагоджуючи справи одним махом, пан де Шарлюс міг тримати Чарлі при собі принаймні два дні і скористатися з цього, щоб домогтися від нього обіцянки на майбутнє в обмін на свою відмову від поєдинку — а до цього подвигу барон так рвався і зректися його було все-таки жаль. І в цьому барон не лукавив, бо був дуелянт-заводіяка, любив кресати шаблями або обмінюватися кулями. Нарешті, хоч і пізненько, з’явився Коттар. У радісному захваті від того, що його кличуть у секунданти, але ще більше розхвильований, він мусив спинятися біля кожної кав’ярні та біля кожної ферми по дорозі й питати, де тут № 100 чи «той притулочок». Тільки-но він переступив поріг, барон повів його до окремого кабінету: за поєдинковими регулами ми не мали права бути при їхній зустрічі, а умілости перетворити будь-яке приміщення на тронну залу чи на залу засідань панові де Шарлюсу не треба було позичати. Опинившись віч-на-віч із доктором, він палко подякував йому, але заявив, що слави, мабуть, не пущено, а отже, він, мовляв, просить доктора попередити другого секунданта, що в разі, як не виникне якихось непередбачених ускладнень, інцидент вважається за вичерпаний. Дізнавшися, що загроза минула, Коттар зазнав хвилевого розчарування. Він мало не обурився, аж це згадав, що один його наставник, який зробив колись блискучу ліЛарську кар’єру, провалений першого разу на виборах до академії через недобір усього лише двох голосів, не став хнюпити носа і підійшов потиснути руку обраному суперникові. Отож доктор утримався від виявів жалю, тим паче, що його невдоволення нічого б не змінило, і, буркнувши, хоч і мав заячу душу, що є речі, яких не можна попускати, додав, що так буде найкраще і що він радий такому фіналові. Пан де Шарлюс, прагнучи висловити свою вдячність докторові, — подібно до того, як висловив би вдячність моєму батькові його брат, дук, поправивши комір батькового пальта, або радше до того, як якась дукиня на подяку обняла б за стан плебейку, — присунув свого стільця упритул до докторового стільця, попри огиду, яку той у ньому будив. І, не лише не відчуваючи тілесної втіхи, але переборюючи огиду, він на прощання — як щирий Ґермант, а не як збоченець — попестив долонею докторові руку, буцімто добрий господар, який поплескує коня по морді чи дає йому цукру. А Коттар, ні разу не даючи баронові навзнаки, що до нього дійшли темні поголоски про його норови, а все ж про себе вважаючи, що барон «анормального» десятка (Коттар навіть, висловлюючись, як завжди, неточно, якнайсерйозніше питав про лакея Вердюренів: «А він не баронова дівчинка?»), подумав, що ці пестощі — прелюдія до ґвалтування, ради якого барон під приводом герцю заманув його в пастку, повівши до окремого кабінету, щоб узяти силою. Не сміючи підвестися зі стільця, до якого прикував його страх, він злякано витріщав очі, ніби попав до рук дикуна і — хтозна? — може, людожера. Врешті пан де Шарлюс випустив докторову руку і, бажаючи бути ґречним до кінця, спитав: «Ви не відмовитеся випити з нами, сказати б, чогось екзотичного? Раніше воно звалося ма-заграном чи глорією, а нині ці трунки, немов якась археологічна рідкість, трапляються лише у п’єсах Лабіша та в донсьєрських кав’ярнях. Глорія шталтує до оточення, чи не так? Та й до обставин, вам не здається?» — «Я голова антиалкогольної ліги, — заперечив Коттар. — Як нас побачить якийсь провінційний лікар-чук, підуть розмови, що я подаю поганий приклад. Os homini sub-limo dédit coelumque tueri»[43], — додав він без усякого видимого зв’язку, бо його запас латинських цитат був досить убогий (хоча, зрештою, достатній, щоб обамбурити учнів.) Пан де Шарлюс стенув плечем і привів Коттара до нас, попередньо попросивши зберегти все в таємниці, на якій йому залежало особливо, бо привід для скасованого герцю був від початку до кінця вигаданий — цей привід не мав дійти до ушей офіцера, втягнутого в цю гру. Поки ми пили вчотирьох, увійшла пані Коттар, — вона чекала на мужа надворі і пан де Шарлюс добре її бачив, але й не подумав запросити, — і привіталася з бароном. Барон подав їй руку, мов покоївці, не встаючи зі стільця й корчачи з себе чи то короля, якого величають, чи то сноба, якому неохота, щоб до його столика сіла не вельми гожа жінка, чи то егоїста, який любить водити козу з приятелями й хоче одного: безклопіття. Отож-бо пані Коттар стоячи розмовляла з паном де Шарлюсом та з чоловіком. Але чи то через те, що ґречність і «привітність» не є ексклюзивним привілеєм Ґермантів, чи то через те, що ці чесноти можуть освітити й надихнути найхибкіші уми, чи то через те, що Коттар, часто стрибаючи в гречку, іноді відчував потребу, за відчіпне, оборонити дружину від тих, хто з нею поводився по-хамському,

— доктор нараз уперше при мені зсунув брови і, не питаючися згоди в пана де Шарлюса, сказав їй владно: «Чого ж ти, Леонти-но, стоїш? Сідай!» — «А я вам не заважаю?» — спитала несміливо пані Коттар у барона, але той, здивований докторовим тоном, не відгукнувся. А Коттар ще раз, не давши йому схаменутися, повторив рішуче: «Сідай!»

Незабаром товариство розійшлося, і тоді пан де Шарлюс звернувся до Мореля: «З усієї цієї історії, яка завершилася краще, ніж ви на те заслужили, я висновую, що ви не вмієте поводитися, і з кінцем вашої служби я сам відвезу вас до батька, як учинив архангел Рафаїл, посланий Богом до молодого Товія». І барон усміхнувся