Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

них нема нікого в усьому краї, жодна жінка на них не зазіхає…

— Подивимося, як підуть справи під час збирання хліба й винограду, — сказав Тонсар…

— Вони не перешкодять збирати колоски, — сказала стара.

— Ну, як сказати, — відповіла невістка Тонсар. — їхній Груазон казав так, що пан мер надрукує об'яву, де буде написано, що ніхто не може збирати колоски без посвідки про бідність. А хто її даватиме? Він же сам! Він їх багато не дасть. Він ще надрукує заборону виходити в поле, аж поки буде вивезено останній сніп.

— От як! Та він гірший за всякий град, отой кірасир! — вигукнув Тонсар, не тямлячи себе.

— Я про це дізналася тільки вчора, — відповіла його дружина, — коли піднесла Груазонові скляночку вина, щоб витягти з нього якусь новину.

— От теж щасливчик! — сказав Водуайє.— Поставили йому будинок, дали йому гарну жінку, є в нього прибутки, живе він, як твій король. А я двадцять років прослужив польовим сторожем і нажив собі тільки застуду.

— Так, він щасливець, — сказав Годен, — в нього є своє добро…

— Сидимо ми тут, як справжнісінькі дурні! — вигукнув Водуайє.— Ходімо, глянемо хоч, що там діється в Коншах; тамтешні ж нетерплячіші за нас…

— Ходімо, — сказав Ларош, не зовсім твердо стоячи на ногах. — Коли я не покінчу там з одним або з двома, то я не я буду.

— Ти? — сказав Тонсар, — ти дав би забрати хоч усю громаду. А я, коли хто торкне мою стару, — ось вона, моя рушниця, вона промаху не дає.

— Ну, гаразд, — звернувся Ларош до Водуайє,— хай тільки заберуть кого з Коншів, і один жандарм полетить з ніг.

— Сказано, дядьку Ларош! — вигукнув Курткюїс.

— Сказано, — відповів Водуайє,— та не зроблено і не буде зроблено… І яка рація в тому, що тебе відшмагають?.. Вже, коли вбивати, то краще вбити Мішо.

Під час цієї сцени Катрін Тонсар вартувала біля дверей шинку; вона повинна була вчасно попередити завсідників, щоб вони замовчали, коли хтось пройде мимо. Незважаючи на те, що випите вино вдарило в ноги, усі присутні скоріше вилетіли, ніж вийшли, з шинку, і войовничий пал повів їх до Коншів шляхом, який на протязі чверті льє лежить вздовж стіни егського парку.

Конші були справжнім бургундським селом з однією вулицею, на якій лежав великий шлях. Деякі будинки були з цегли, інші глинобитні; але всі вони мали жалюгідний вигляд. Департаментський тракт з Віль-о-Фе підходив до села ззаду, і звідси воно було досить мальовниче. Між великим шляхом і ронкерольськими лісами, що становили продовження егських лісів і прикривали всі висоти, протікала невелика річка, де кілька досить красиво згрупованих будинків оживляло пейзаж. Церква і священицький будинок становили окрему групу, звідки відкривався краєвид на грати егського парку, який доходив до цього місця. Перед церквою лежав обсаджений деревами майдан, на якому змовники з «Великих-ГУ-синіх» побачили жандармів і прискорили свій навальний крок. У цей момент з Коншської брами виїхало троє вершників, і селяни пізнали генерала, його слугу й начальника охорони Мішо, які галопом помчали до майдану; Тонсар і його компанія наспіли туди на кілька хвилин пізніше. Правопорушники, чоловіки й жінки, не чинили жодного опору; всі вони стояли, оточені п'ятьма суланжськими жандармами і п'ятнадцятьма іншими, приїжджими з Віль-о-Фе. Все село зібралося тут. Діти, батьки й матері арештованих метушилися туди й сюди і приносили їм усе потрібне на час їх ув'язнення. Досить цікаве видовище являла ця розлючена, але майже мовчазна сільська юрба, яка начебто прийняла якесь рішення. Розмовляли тільки жінки — старі й молоді. Діти й дівчатка-підлітки здерлися на складені дрова та купи каміння, щоб краще бачити всі події.

— Вони добре обрали час, ці гусари гільйотини, приїхали саме на свято…

— Що ж, то ви так і дасте забрати свого чоловіка? А що з вами буде за ці три місяці, найкращі в році, коли поденщина оплачується так дорого?..

— Ось хто справжні злодії!.. — відповіла жінка, загрозливо дивлячись на жандармів.

— Що це ви, стара, на нас скоса дивитесь? — сказав вахмістр. — Майте на увазі, що з вами скоро впораються, коли ви дозволите собі нас лаяти.

— Я нічого не сказала, — поспішила відповісти жінка з приниженим і жалюгідним виглядом.

— Я щойно чув слова, про які я міг би примусити вас пошкодувати…

— Ну, ну, діти мої, спокійніше! — сказав коншський мер, що разом з тим був і поштмейстером. — Якого чорта! Цим молодцям дано наказ, мусять же вони його виконувати.

— Правильно! Все це від егського пана… Ну, зачекай же ти!

У цю мить генерал виїхав на майдан, і його поява збудила певне ремствування, на яке він не звернув жодної уваги; він попрямував до жандармського лейтенанта з Віль-о-Фе, і, після того, як він сказав йому кілька слів та передав якийсь папір, офіцер обернувся до своїх людей і сказав:

— Відпустіть заарештованих, генерал добився для них помилування від короля.

У цю мить генерал де-Монкорне півголосом розмовляв з коншським мером, але після кількох хвилин розмови мер, звертаючись до засуджених, які мали ночувати в тюрмі й були дуже здивовані своїм визволенням, сказав їм:

— Друзі мої, подякуйте панові графу, це йому ви зобов'язані скасуванням вироків; він просив про ваше помилування в Парижі і дістав його на честь річниці повернення короля… Сподіваюсь, що надалі ви будете краще поводитися щодо людини, яка сама так добре з вами поводиться, і не будете завдавати шкоди її володінням… Хай живе король!

І селяни з захопленням гукнули: «Хай живе король!», щоб не гукнути: «Хай живе граф де-Монкорне!».

Цю сцену дотепно придумав генерал по згоді з префектом і департаментським прокурором