Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Ось це було написано на воротах притулку, де він жив. Скорше за все, забрали його звідти цілком офіційно.

— «Горіховий Гай»?

— Одразу попереджаю: не маю поняття, де це. В якості натяку — в тій місцевості траплявся сніг, але падав він рідко, а коли танув, залишалися чорні розводи. Може, там завод недалеко, а може — в котельні труба коротка.

— Будемо шукати….

— Прапор вам в руки. Розпізнати вихователів я зможу, якщо пам’ять дурника зійде за доказ.

— Але ж це все-одно дитина!

— Знаю, але розповісти про себе він не зможе майже нічого.

Наступні сім ритуалів, які проводилися строго через передбачені традицією інтервали, показали, що всі жертви мали ті чи інші дефекти, які утрудняли розпізнавання їх особи і місця проживання. Складалося враження, що злочинці брали до уваги можливість залучення некроманта і потурбувалися, щоби робота експертів кримінального відділу була максимально нелегкою. Лише двох дітей було справі викрадено, на мою думку, решту викупили у батьків або усиновили. Особливо мені запам’яталася сліпа дівчинка, яка з самого початку запідозрила нових «опікунів» у підступних намірах, але не мала можливості ні тікати, ні ставити хоч якийсь спротив. Володіючи дивовижно тонким слухом, вона розчула назву місця, куди її везли — «Ундеґар». Слово лякало, в її свідомості воно ототожнювалося з величезним холодним пустим простором, але в реальності виявилося вузькими щілинами древніх шахт, розташованими на півдні Суессона.

— Доведеться все там обшукати, — похмуро повідомим Брайєн, — тунелі тягнуться під землею на багато кілометрів, пес його знає, що там ще може знайтися.

Я серйозно розглянув варіант залучити до розслідування Шереха, але у розбещеного увагою монстра були проблеми з конкретикою. Допустимо, він зуміє ототожнити мертвих дітей зі знайденими скелетами (що вже вимагає деяких розумових зусиль), але в безодні його дивної пам’яті події п’яти і п’яти тисяч років тому були рівноцінними, для того, щоби вичленити з потоку нелюдської свідомості щось путнє, потрібні додаткові ключі.

І я довірив розслідування майстерним рукам містера Брайєна, заручившись його обіцянкою тримати мене в курсі справ.

Тим більше, вільного часу в мене ставало все менше — мій алхімічний бізнес, нарешті, «пішов». Нема чого дивуватися, адже я їздив верхи на своїй рекламі!

В Суессоні мопеди не любили з об’єктивних причин — людина, яка приїхала кудись на мотоциклі і чистою, викликала нездорове зацікавлення. Не дивно, що першим в моїй новій практиці стало замовлення на унікальний амулет, який відвертав бруд від вітрового скла.

— Так же ж дорого, заряджати треба регулярно! Та і двірники для цього є….

— Ти мені про двірники навіть не заїкайся! — зловісно порадив клієнт. — Зробиш чи нє?

Звичайно, я зробив, хоча і дивувався. Але здивування протрималося до першого зимового дощу, який тривав без перерви три дні і перетворив весь Суессон (принаймні, всі його дороги) на безконечні патьоки рідкої грязюки.

Та-а-а, в Краухарді такого не побачиш. Тепер я кругом тягав з собою зайву каністру олії — розсікателі жерли її чи не більше, ніж власне двигун.

— Ґрунт у нас мілкий, — заступався за рідний край один з клієнтів, — от і розвозить!

— А дорогу підсипати не судьба?

— Та кому воно здалося?

Нормальна дорога в Суессоні була лише одна (я спеціально їздив переконатися в її існуванні) і походження у неї було вельми легендарне — її будували ще при королях. Широкий насип де-не-де піднімався на рівниною на два метри, мав добре продуману систему дренажу і водовідводу, завдяки чому проіснував без ремонту до наших днів. Вдруге починати таке титанічне будівництво жителі не збиралися.

І всі їздили по вуха в болоті… Поки число тих, хто застряг намертво, не перевищувало одного-двох за сезон, змін можна було не чекати.

Життя цього краю потрохи ставало моїм. Я взнавав правильні маршрути до всяких важливих місць, імена потрібних людей і деякі місцеві звичаї, дотримання яких дуже полегшувало життя. Час ішов. Отримавши від Лючика точний звіт з усіма подробицями того, як він провів зимові канікули, я зловив себе на думці, що давно не бачив містера Брайєна і жодного разу не цікавився, як проходить слідство. Образ шефа НЗАМПІС викликав спогади про хай часткову, але невдачу, і активно витіснявся з пам’яті. (Для чорних таке нормально, в цьому наша сила і наша слабість: ми не мучимося душевними терзаннями і нічними кошмарами на моральному ґрунті, але і зосередитися на переживанні, якщо воно нас мучить, не можемо.)

Це тривіальне по суті спостереження викликало в мене справжній шок. Щоби якась безлиця стихія, навіть не Шерех, вирішувала, що для мене важливо, а що — ні?! Не бувати такому! Я півночі крутився-не міг спати, а потім знайшов геніальне в своєму ідіотизмі рішення — вирішив завести щоденник. Ні, ніяких звітів перед невидимим другом, якими так люблять займатися білі — мені була більше до душі ідея класичного дослідного проекту, з переліком задач, списком запланованих заходів і проміжними звітами. Купив під це діло шикарний блокнот в шкіряному переплеті. Шифрувати записи не став — ліньки, замість цього навісив на книжку чотири штуки різних спопеляючих проклять і Діамантову Руну. Тепер у випадку чиєїсь недоречної цікавості, блокнот миттю згорав негасимим полум’ям, а повернути його з-під дії Руни міг лише добре освідчений чорний маг.

Мій візит викликав у містера Брайєна легке здивування.

— Бойові маги зазвичай… е-е…

— Мають вибіркову пам’ять?

— Щось на кшталт цього, так.

Проте, перебудувався шеф швидко. Як виявилося, трьох дітей уже змогли розпізнати, але затримання злочинців це не наблизило — документи, які показували самозвані опікуни, були спритно підроблені.

— І ніхто не перевірив?!

— В сирітських притулках і не таке трапляється. Наскільки я пам’ятаю, там просто щасливі були позбавитися цих калік.

— А в Ундеґарі?

— Нічого конкретного. Місце безлюдне, інструментальним контролем покрито слабо. Глухо, простіше кажучи.

Ось так, варто хоч трохи відпустити справи на самотік, як все завмирає. Вбивці, чого доброго, з нашого горе-слідства ржуть, як коні. Вже, напевне, і діточок нових собі видивилися….

— Треба мені туди з’їздити, може, щось в пам’яті тренькне.

Не в моїй, звісно.

Містер Брайєн, викликався прокатати мене на місце (легко йому, на державній олії). В бік Вендела мені ще їздити не доводилося, тому я з цікавістю розглядав місцевість, чомусь названу безлюдною. Дороги тут були цілком наїждженими, а між горбами можна було побачити сліди якихось масштабних земляних робіт. Нові рудники? Мені здавалося, що все варте уваги тут вибрали, коли Інгерніки ще і на картах не було.

— Водосховища, — пояснив Брайєн, для поливу бавовни. Хлопці з південного узбережжя хочуть розводити її тут у нас.

Я зробив у щоденнику помітку познайомитися з підприємливими бізнесменами — якщо у них вийде, мужики озолотяться. (Так, я став читати