Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

56

Вікторія

— Я вже вдома, — голосно промовила я, зачинивши двері за собою. Повітря в будинку здалося теплішим, ніж зазвичай, і не лише через затишок, який завжди створював Камілло. Або, можливо, це я намагалася переконати себе, що все гаразд, хоча душу розривали спогади від тієї жахливої зустрічі з його батьком… Зараз, я маю удавати, що все добре і нічого не сталось. Камілло точно не повинен дізнатись про цю розмову.

— Нарешті! — раптом пролунав знайомий голос, і мій чоловік з’явився у дверях. Його усмішка була такою щирою, що я, здається, на мить забула про все, що мучило мене. Камілло швидко підійшов до мене, міцно обіймаючи. Він повільно почав обсипати мої щоки поцілунками, примушуючи мене посміхатись. Його тепло було майже магічним . — Ґатто за тобою шалено засумував. Так, малий?

Він опустив очі, і дійсно, біля наших ніг уже вертівся Ґатто, випромінюючи своє невгамовне котяче щастя. Він муркотів так голосно, що я ледь стримувалась, аби не засміятись.

— Тільки Ґатто? — я схилила голову набік, грайливо примружившись.

— Ну-у-у, — протягнув Камілло, театрально замислившись, піднявши очі до стелі, ніби справді зважував усі «за» і «проти». — Можливо, ще і я трішечки, — додав він, хитро посміхаючись.

Я не втрималася й легенько вдарила його по плечу.

— Трішечки?

— Добре-добре, — Камілло підняв руки, ніби здаючись. — Дуже сильно. Настільки, що навіть хотів спекти тобі щось, але вирішив, що краще збережу тебе живою.

— Дуже смішно, — я закотила очі, посміхаючись. Проте навіть ці його жарти змушували моє серце битися швидше.

— Ти виглядаєш втомленою, — раптом додав він, уважно вдивляючись у моє обличчя. Його теплий погляд ковзнув по моїх очах, мовби намагався розгадати всі мої секрети.

— Усе нормально, — поспішно відповіла я, опустивши очі. — Просто довгий день.

— Може, ти хочеш кави? — запропонував він, не відводячи від мене свого пильного погляду.

— Ні, усе гаразд. Просто… просто хочу трохи відпочити, — сказала я, нахилившись, аби погладити Ґатто.

— Тоді підемо, — Камілло легенько взяв мене за руку, повівши до вітальні. — Ґатто, шуруй швидше! — гукнув він, і кіт миттю побіг попереду, змагаючись із нами, хто перший дійде до дивана.

Я сіла поруч із Камілло, відчуваючи, як його рука обіймає мене за плечі. Він вимкнув на телевізорі одне зі спортивних шоу, які обожнював дивитись, на заміну увімкнувши тиху спокійну музику, наповнюючи простір легкими нотами. І.. Мені справді хотілося розслабитися, але в голові все ще крутилися слова Валеріо.

Камілло нахилився ближче, легенько доторкнувшись своїм чолом до мого.

— Ти впевнена, що все добре? — прошепотів він, а я лише кивнула, змушуючи себе посміхнутися.

Авжеж, Камілло вже щось підозрював. Від нього неможливо щось приховати! І хоча мене гризли сумніви, я знала: він має залишитися в невіданні. Тепер це моє завдання — захистити його.

Камілло ще мить вдивлявся в мої очі, ніби намагався проникнути крізь усі мої думки. Я знала, що він відчуває мій внутрішній неспокій, утім, як завжди, вирішив не тиснути. Його рука повільно опустилася на мою, і я відчула, як його пальці обережно переплітаються з моїми.

— Якщо щось турбує, ти завжди можеш мені сказати, — тихо промовив він, його голос був спокійним і теплим, а в ньому відчувалась легка наполегливість.

Я лише кивнула, опускаючи погляд на наші переплетені руки. Його великі пальці легенько торкалися моїх, малюючи кругові рухи, що мали заспокоїти.

— Як щодо того, щоб завтра зробити собі вихідний? — раптом запропонував він, і я підняла голову.

— Завтра? — здивовано перепитала я.

— Так. Поїдемо кудись. Хочеш, до моря? Чи, може, в гори? — він говорив це з такою щирою посмішкою, ніби вже планував кожну деталь.

— Камілло, у тебе фінал змагань за декілька днів, тобі потрібен відпочинок і тренування!

— А я й буду відпочивати, якщо ти будеш поруч, — його голос звучав впевнено, і я не знала, як на це реагувати.

Я не змогла стримати посмішки, хоча в голові досі крутилися слова Валеріо. Вся ця ситуація була настільки напруженою, що думка про втечу хоч на день здавалася спокусливою.

— Мені треба подумати, — сказала я, намагаючись уникнути прямої відповіді.

Камілло нахилив голову набік, його очі хитро звузилися.

— Що означає «подумати»? Ти завжди кажеш так, коли збираєшся мені відмовити.

— Не завжди, — я засміялася, хоч і знала, що він має рацію.

— Завжди, — наполягав він, і, перш ніж я встигла заперечити, його руки обережно підхопили мене за талію, і я опинилась у нього на колінах. — Дивись, це зовсім не складно. Ти просто скажи «так», і ми вирушаємо назустріч пригодам.

— Пригодам? — перепитала я, грайливо піднімаючи брову.

— Ну добре, хоча б до нормального кафе, де подають фісташкові корнетто, — відповів він, сміючись.

Цей момент був настільки теплим і справжнім, що я майже забула про Валеріо та його погрози. Але в глибині душі я знала: реальність не дозволить мені довго ховатись у цьому затишному куточку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍