Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

і порцелянові тарілки, і вогнище.

– І люди, які нас виженуть.

– Вони нас не виженуть. Там буде ліжко, ковдри і чисті простирадла. І хліб з молоком. І м’ясо.

Бухер побачив, що її обличчя скривилося.

– Ти маєш вірити, Рут, – безпомічно мовив він.

Вона плакала без сліз. Плач був лише в її очах. Вони затуманилися тремтливими хвилями.

– Йозефе, це так важко – вірити.

– Ти мусиш вірити, – повторив він. – Левінські знову приніс новини. Американці й англійці вже далеко за Райном. Вони наближаються. Вони нас визволять. Скоро.

Барви вечора раптом змінилися. Сонце закотилося за гори. Місто провалилося в синю темряву. Вікна згасли. Річка стихла. Все стихло. Навіть дрізд. Тепер почервоніло небо. Хмари перетворилися на перламутрові човни, широкі промені призахідного сонця, мов вітри зі світла, гнали їх у багряні ворота вечора. Останній блиск висвітив білий дім на пагорбі, решта землі знебарвилась, виднівся лише він і через це здавався ближчим і таким далеким, як ніколи.

Вони побачили птаху лише тоді, коли вона впритул наблизилась до них. Бачили маленьку чорну кульку з крилами на тлі могутнього неба, вона злетіла вгору і раптом повернула вниз. Вони бачили її, обоє хотіли щось зробити, та не встигли, на мить, саме перед тим, як птаха стала наближатися до землі, з’явився весь силует – маленька голівка з жовтим дзьобом, розпростаними крилами і круглою грудкою з мелодіями всередині, а тоді почулося легке потріскування і з дроту під напругою пішла іскра, маленька, смертельна й бліда серед призахідного неба, і не залишилось нічого, окрім обвуглених решток з маленькою обвислою лапкою на найнижчому дроті і шматка крила, яке торкнулося землі і стрілося зі смертю.

– Це був дрізд, Йозефе…

Бухер побачив жах в очах Рут Голлянд.

– Ні, Рут, – швидко заговорив він. – Це був інший птах. Не дрізд. А якщо й дрізд, то не той, що співав, точно не той, Рут, не наш…

– Ти, певно, думаєш, я про тебе забув? – спитав Гандке.

– Ні.

– Вчора було вже пізно. Але в нас досить часу. Вистачить, аби повідомити про тебе. Наприклад, завтра, цілий день. – Він стояв перед 509. – Ти мільйонер! Швейцарський мільйонер. Вони з тебе виб’ють твої грошики, з твоїх нирок, франк за франком.

– Гроші не треба вибивати, – сказав 509. – Їх дістати легко. Я підпишу папір, і вони більше не мої. – Він виразно подивився на Гандке. – Дві з половиною тисячі франків. Великі гроші.

– П’ять тисяч, – заперечив Гандке, – для гестапо. Гадаєш, вони діляться?

– Ні. П’ять тисяч для гестапо, – підтвердив 509.

– А для тебе, козел для биття, хрест, і бункер, і Бройєр з його методикою, а тоді шибениця.

– Це ще невідомо.

Гандке зареготав.

– А що ж тоді? Може, подячний лист? За заборонені гроші?

– Та ні. – 509 досі дивився на Гандке і був здивований, що більше не боявся, хоча й знав, що він у Гандке в руках. Раптом найсильнішим стало інше відчуття – ненависть. Не сумовита, сліпа, крихітна ненависть табору, щоденна жалюгідна ненависть загнаної, голодної істоти до іншої – ні, він відчував холодну, чисту, інтелігентну ненависть, і відчував її так сильно, що заплющив очі, бо подумав, що Гандке її розпізнає.

– Так? А що ж тоді, ти, біла мавпо?

509 відчув дихання Гандке. Новим було і це: сморід Малого табору не пропускав досі майже ніяких індивідуальних запахів. 509 знав, що чує запах Гандке не тому, що він сильніший за сморід гниття довкола, він чув його запах, бо ненавидів Гандке.

– Ти що, вглух зі страху?

Гандке копнув 509 у гомілку. 509 не відсахнувся.

– Я не думаю, що мене тортуруватимуть, – спокійно мовив він і знову дивився на Гандке. – Це було б недоцільно. Я можу померти СС із-під носа. Я дуже слабкий і не витримаю вже майже нічого. Зараз це мій козир. Гестапо з тим почекає, поки гроші не опиняться в них у руках. Доти я їм потрібен. Бо ж я єдиний, хто може ними розпоряджатися. У Швейцарії гестапо безсиле. Тому доки вони не отримають грошей – я в безпеці. Для цього потрібен час. А доти багато чого може статися.

Гандке замислився. У напівтемряві 509 бачив на його пласкому обличчі, як працює думка. Він чітко бачив обличчя. Здавалося, за його очима прожектори, які це обличчя освітлюють. Саме обличчя не змінилося, але кожна його риса наче збільшилась.

– Так, усе це ти собі вигадав, га? – врешті вимовив староста блоку.

– Нічого я собі не вигадував, так воно і є.

– А що з Вебером? Він теж хотів з тобою поговорити! Цей не чекатиме.

– Чекатиме, – спокійно відповів 509. – Панові штурмфюреру Веберу доведеться почекати. Про це подбає гестапо. Отримати швейцарські франки для них важливіше.

Здавалося, що вибалушені блідо-блакитні очі Гандке крутяться. Рот жував.

– Щось ти став дуже хитрий, – мовив він врешті. – Раніше заледве міг посрати! Щось ви тут, смердюхи прокляті, занадто пожвавились! Ще вам урветься, ось побачите! Всі повилітаєте крізь комин! – Він ткнув пальцем 509 у груди. – Де двадцять монет? – прошипів Гандке. – Жени їх сюди, рухом!

509 витяг купюру з кишені. На якусь мить він відчув бажання цього не робити, але одразу зрозумів, що то було б самогубство. Гандке видер гроші в нього з руки.

– За ці гроші можеш на день довше срати, – видав він і набундючився. – Дарую тобі день життя, ти, хробак нещасний! Один день, до завтра.

– Один день, – повторив 509.

Левінські міркував.

– Я не думаю, що він це зробить, – сказав він врешті. – Яка йому з того користь?

509 стенув плечима.

– Ніякої. Він просто непрогнозований, коли вип’є або коли на нього находить.

– Треба його позбутися. – Левінські знову задумався. – Зараз ми мало що можемо проти нього зробити, невдалий момент, есесівці прочісують списки, шукають людей. Кого можемо, ховаємо в лазареті. Скоро доведеться привести кількох до вас. Це ж можливо?

– Так. Якщо даватимете для них харчі.

– Це само собою. Але є ще дещо. Нам доводиться вважати на обшуки і перевірки. Ви можете сховати кілька речей так, щоби їх не знайшли?

– Якого розміру?

– Розміру… – Левінські роззирнувся. Вони сиділи навпочіпки за бараком у темряві. Окрім рядів мусульман, які пленталися до вбиральні, не видно було нічого. – Наприклад, такого розміру, як револьвер…

509 різко вдихнув.

– Револьвер?

– Так.

509 мовчав якусь мить.

– Під моїм ліжком є діра в долівці, – швидко і тихо промовив він, – дошки поруч не прикріплені. Там можна сховати більше, ніж один револьвер. Легко. Тут перевірок нема. Точно.

Він не