Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

він не мирився з Хмельницьким, і це знали в оточенні гетьмана. Але він не дозволяв собі жодного натяку на сумніви в тому, чи справді гетьманська булава у тій руці, котрій повинна належати по праву. «А може, таких послів, як цей Тицевський, нині немало в Україні? – раптом змінили напрямок думки Івана. – Може, потрібно було стриножити старого й відіслати до Чигирина з листом до Хмельницького?» Від цієї думки Іван навіть притримав коня, але одразу ж рушив далі. Він пригадав обличчя Бутурліна в сінях дому Петра Тетері й заповнений людом майдан Переяслава. Натомість покликав Нечипоренка, який тримався позаду:

– Потрібно перевірити, скільки пороху маємо у Вінниці й сотенних містах. Козаків наступного тижня зібрати до навчань потрібно. Заодно зброю й спорядження в полку перевіримо.

– Зроблю, – кивнув головою осавул. – Чого лях хтів?

– Казав, аби ґав не ловили, а їх у гості дожидалися, – буркнув Іван.

Уже перед брамою фортеці Богуна наздогнав вороновицький сотник, котрий примчав чвалом у супроводі хорунжого і кількох козаків.

– Вороновицька сотня готова розвернутися в бойові лави, пане полковнику, де противник?

Богун кілька хвилин дивився на сотника, не розуміючи як той тут опинився. Лише згодом згадав, що сам посилав по нього Брилів.

– Дай собі спокій, пане сотнику, – махнув він рукою. – Сьогодні ворога не побачимо. Готуйся до відвідин восени.

IV

Богун не помилився, вважаючи, що осінь 1654 року принесе в Україну нову війну, а її багатостраждальному народу нові муки і страждання. Польський орел у черговий раз учинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то принаймні відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, можливо, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли в Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною – йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело, стікаючи кров'ю найкращих своїх синів, козацтво. Що ж, цар миттєво заходився виконувати закріплені Переяславською Радою і Березневими статтями угоди? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею з попередніми роками, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз із гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Уже в червні туди прибув посол Іслам-Ґерая Сулейман-ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі, не багато не мало, обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам-Ґерай погоджувався віддати короні всі міста й землі належні зараз гетьману й царю, взамін за що прохав собі підкорені Іваном IV Московським Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних незгод із боку короля, тим більше, підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу в майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Сулейман-ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «Вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили на себе довго очікувати: вже наприкінці липня до ставки гетьмана в Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом. До Глинян йшли валки шляхетного панства, котре поспішало приєднати свої хоругви до лав посполитого рушення. Сумнівів бути не могло: війна ось-ось розпочнеться. Якщо такі сумніви й залишалися в когось з гетьманського оточення, їх розвіяв допит присланого Богуном полоненого – шляхтича на ім'я Лукаш Збуйновський. Його Хмельницький вирішив допитати особисто.

Коли прохолодного ранку в підземелля до бранця, освітлений скупим світлом, що пробивалось крізь крихітне віконце, увійшов Хмельницький у супроводі кількох похмурих козаків, Збуйновський, здається, не здивувався. Він мовчки піднявся з укритого перепрілою соломою тапчана, на якому досі сидів, і став у кутку, гордовито схрестивши на грудях руки. Один із козаків, котрі супроводжували Хмельницького, стромив у вкрите іржею гніздо на стіні смолоскип, інші заходилися встановлювати посередині льоху невеличку жаровню і роздмухувати в ній полум'я. Збуйновський спокійно поглядав на Хмельницького. Єдине, що його здивувало, це вигляд гетьмана. (Хмельницький був одягнений надзвичайно скромно, навіть дещо простацьки, а при боці мав лише просту, без прикрас, шаблю.)

– Я повинен дивитися як ти корчишся в муках, пане Лукаш, чи може, приберемо вогонь, і ти розповіси мені все добровільно? – без довгих преамбул поставив запитання Хмельницький.

Лукашу Збуйновському зовсім не посміхалось знайомство його шляхетного тіла з розпеченим залізом, тож він погодився не вагаючись:

– Я дам тобі відповіді на всі запитання, гетьмане. Звичайно, лише ті, котрі знаю.

Жодного слова не сказав більше гетьман, лише кивнув головою, згоджуючись вислухати бранця. І полилися з вуст Збуйновського зізнання. Такі, від яких усе більше темніло чоло Хмельницького, різкішими робилися глибокі зморшки під його пронизливими очима, а на вилицях грали жовна. Про збір війська під Зборовом і Глинянами оповів шляхтич, про тисячі важкоозброєної гусарської кінноти полковника Маховського сказав, про намір полковника вже у найближчі дні порушити кордон України і йти в Подністров'я, щоб згодом вдарити на землі Брацлавського полку. Про укладення договору між Річчю Посполитою і ханом не забув розповісти, а також про наміри володарів Трансільванії, Волощини і Молдавії приєднатися до того союзу. І хоча наміри трьох останніх країн, як і значної частини підданих кримського хана, були вилами по воді писаними, мав про що замислитися Хмельницький, особливо коли згадати розмиті й неясні відповіді Москви на прохання прискорити прибуття царевих ратників на допомогу козакам.

Події, передбачені Збуйновським, не забарилися, і вже за кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, посипалися невтішні звістки. Поляки зайняли Мотилів на Поділлі, підсунули впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ – адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території котрої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман супроти царського наказу, вирушив до Луцька,