Читати книгу - "Сибіріада польська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нехай звір не мучиться. Як уже стріляєш, то так, щоб убити. Роги почав губити, тільки один йому залишився: олень губить роги напровесні, сарна-козлик тепер — перед зимою. Молодий, до котла буде якраз...
Тієї ночі по тайзі гуляв сильний вітер, скрипів і вив у дуплах та гілляках старих дерев. Собаки, які вночі спали разом з людьми в хаті, раптом тривожно загавкали і не давалися заспокоїти. Рвалися до дверей. Усі прокинулися і тривожно прислуховувалися. Вітер вив, дошки на даху тріщали. Непокоїлися про коней, які ночували у прибудові. Але, мабуть, усе було гаразд, бо коні не іржали. Налякані баби шепталися між собою.
Жодного сну до світанку не було. Але собаки вже більше тривоги не піднімали. Вранці, заки відчинили двері, довго й чутко прислуховувалися. Вночі вітер ущух. Було тихо. Коні за стіною хрустіли сіном. Озброїлися рушницями. Баби вхопили сокири. Крізь обережно відчинені двері випустили собак. А оскільки люди за ними не виходили, за хвилину повернулися, весело виляючи хвостами.
Тайга тонула у білизні першого, пушистого снігу. Жодного сліду навколо хатинки. А якщо навіть якісь були, то сніг їх засипав. Баби отріпували шкіри і дорікали одна одній за те, що на ніч залишили їх і тепер після того мокрого снігу мусять їх сушити. Раптом Капітоліна почала верещати.
— Баби, мабуть двох шкір нам бракує!
Перерахували ще раз, потім другий раз і справді двох оленячих шкір бракувало.
— Баби! У казанку майже зовсім м’яса не залишилося!
— Сокири нема! Добре пам’ятаю, ось тут, вбиту в пеньок я її на ніч залишила.
Занепокоїлися не на жарт. Але все-таки вночі тут хтось був. Митрич вирішив:
— Збираємося негайно в дорогу. Рушниць з рук не випускайте, розглядайтесь навколо. Я тим часом пройдусь з собаками по околиці. Держатимусь близько...
Митрич повернувся раніше, ніж його чекали. Біг від ріки і, задиханий, кричав здалека:
— Чайник з кип’ятком, якісь ганчірки давайте! Швидше, баби, швидше. І повернув. Сташек з усіх сил у ногах побіг за дідусем.
На березі Золотушки, у глибокій ніші під гіллям ялини, яка розрослася широко, лежав чоловік. А точніше те, що від чоловіка ще залишилося: кістяк людини, одягнений у неправдоподібне лахміття, майже босий, з запаршивілими долонями, з кігтями, мов пазурі, з обличчям у струпах, зарослий, з сивим волоссям. Чоловік лежав на оленячих шкірах заблюваний, давлячись непогризеними шматками м’яса. Ще давав ознаки життя. Його глибоко впалі, охоплені жахом очі нервовим тиком бігали вправо і вліво. Але не мав сили видобути з себе голосу. Баби обмивали йому обличчя теплою водою. Намагалися поїти, щось до нього говорили.
Не вдалося його врятувати. Важко було вгадати, в якому він віці. Не мав біля себе жодного клаптика паперу. Але напевно то був збіглий в’язень, клапті в’язничного одягу це підтверджували. Дві шкіри, сокира, що лежала біля нього, і зношений мішок з останками вареного м’яса легко довели, що то саме цей чоловік непокоїв мисливих минулої ночі.
— Чому ж бідолаха не постукав до нас, не попросив допомоги!
— Від голоду впав. Раптова їжа його задушила.
— Волі, видно, йому бракувало, тікав. Не видержав, не дійшов...
— Він, мабуть, з Аршана. Там якусь руду в’язні добувають і потім, мов мухи, від дивних захворювань гинуть...
— Буває, що з голоду в тайзі самі себе з’їдають мов людожери. Один другого без жалю раптом уб’є, зіжре і тікає далі...
— Золотушки держався, мабуть, до залізниці хотів дістатися. Тулун оминав...
— Що же не відважився, бідолаха, не постукав до нас. До чого то вже дійшло, що на цьому світі людина людини більше ніж дикого звіра боїться.
Поховали збіга там, де його смерть допала, на березі Золотушки. Могилу привалили камінням, щоб трупа ласі на всяке падло росомахи не вигребли. А на найближчій модрині, на знак, що тут людину поховали, дідусь Митрич висік православний хрест.
18іч Сташека з Вовчого хутора до роботи виганяла, ніч приганяла. Ні на що інше зимою, коли день має тільки декілька сонячних годин, часу йому не вистачало. Винятком була вільна неділя, яка траплялася людям у радгоспі один раз на місяць. Але й у таку неділю Сташек не втрачав дня, тільки разом із Казеком Грубою світанком вирушали у тайгу. Там ставили пастки на зайців або полювали на сарни. Відколи дідусь Митрич позичив йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сибіріада польська», після закриття браузера.