Читати книгу - "Війни художників"

з «плебсом». Гофман волів би посидіти і пофліртувати з молоденькими секретарками, але занудство генерала змусило його розпрощатися і піти до свого купе.

Коли за годину Гофман визирнув у вікно, то раптом зрозумів, що потяг повертається. Він знову пройшов Селле, близько півночі — Ганновер і далі, судячи із зірок, пішов на захід. Цього повороту, крім Гофмана, мабуть, ніхто не помітив. Частина мандрівників пиячила в ресторані, і їм було не до спостережень, частина спала в купе.

Близько п’ятої ранку потяг зупинився на полустанку, назва якого була теж завішена, але вже не білою тканиною, як під Берліном, а сірим рядном. О п’ятій годині гучномовці в купе розбудили всіх і закликали за півгодини зібратися у вагоні-ресторані. Гітлер вийшов у вагон-ресторан о 5-й годині 45 хвилин й урочисто оголосив:

— Вітаю всіх! Панове, за чверть шоста! Зараз лунають перші постріли. Почався наступ наших військ на західних капіталістів! — Гофманові, який стояв поряд, він кинув: — Гофман, на жаль, пензель художника не здатен відбити на полотні мить, коли великий німецький народ підняв зброю у боротьбі за своє велике майбутнє. Тож слово вашій фотокамері!

Промовивши це, він вийшов, залишивши всіх обговорювати новину.

Уже коли сонце стояло зовсім високо, всі пасажири потяга пересіли на всюдиходи і за годину були в «Фельзеннесті» («Гнізді на скелі») — ставці фюрера неподалік Мюнстера.

Бункер з командним пунктом був крихітним, і перша нарада відбулася там у дуже вузькому складі: Гітлер, Кейтель, Йодль, Шмундт. У Гітлера був чудовий настрій, і він погодився, щоб перед нарадою Гофман зробив кілька фото. Навколо розкинувся ліс. Шум дерев тонув у щебетанні численного птаства. Важко було уявити, що саме зараз десь гримлять гармати і танки сталевими гусеницями прасують окопи ворога.

Розділ 55

10 травня 1940 року, 7 год. 02 хв.

Берлін

Гущенко прокинувся о сьомій, встав, підійшов до раковини, відкрив кран і хлюпнув в обличчя холодною водою.

Увімкнув приймач дротового радіо. Транслювали якийсь твір Ваґнера, але хвилин за десять програма перервалася, зазвучали фанфари. Гущенко думав про щось своє, але раптом вслухався в слова диктора й остовпів, зрозумівши, що Німеччина таки завдала удару. Почалося!

Його розум сприймав лише уривки з виступу Гітлера: «…час вирішальної битви за майбутнє німецької нації настав», «…битва, яка почалася сьогодні, вирішить майбутнє нації на тисячі років». Хор виконав «Хорста Весселя» і національний гімн. Неймовірно! Гітлер таки наважився! Кинув виклик ледь не всьому світу.

Гущенко швидко доголився, намагаючись не поранитися, одягнувся і пішов до радянського посольства. Біля стовпів з динаміками товпилися люди з похмурими обличчями. Мабуть, вони не дуже хотіли брати участь у вирішальній битві фюрера «за майбутнє німецької нації». «А доведеться, — чомусь зі злістю подумав Гущенко. — Із часом ваші обличчя стануть ще більш похмурими. А можливо, й навпаки. Хоча — навряд. Захід — це вам не Польща».

У розкішних коридорах посольства було зовсім тихо. Відвідувачів так само, як і раніше, зустрічали бюст Леніна й озброєний офіцер НКВС. Здавалося, світові події не стосуються радянської місії.

— Для нас нічого не змінилося. Німеччина — наш союзник. Виставка продовжується. Ви виконуєте своє завдання, — сказав йому Кобулов. — Загалом у Гітлера і не було іншого виходу. Коню зрозуміло, що він не зможе ще рік утримувати подібну армію без війни. Гітлер не витримав би тривалого економічного протистояння з Англією й Францією! Тим більше, що на їхньому боці США. Він пішов ва-банк! І чим більше буде жертв з обох боків, тим вигідніше нам!

Гущенко вийшов на вулицю. «Чим більше жертв, тим вигідніше нам». Хіба можна вигоду вимірювати людськими життями, хай йому біс?! Світило яскраве сонце. Гущенкові чомусь здалося, що так яскраво сонце досі світило тільки у Франції. На березі моря. Теплого моря. Можливо, десь в околицях Ніцци. Назустріч йому йшов старенький німець з довгою рудою таксою на повідку. Для цього дідуся теж нічого не змінилося. І справді, на відміну від, наприклад, лондонців чи жителів Варшави, берлінці поки що не відчували війни. Війна для них — це хіба що багато військових на вулицях. Жодної бомби ще не впало на Берлін.

Обабіч тротуару вже росла яскраво-зелена, неприродно зелена трава. Вітерець з боку Шпреє шарудів листям дерев. Так він шарудів листям і сто, і двісті, і триста років тому. І так само буде і за століття, і за два. Його не стосувалися людські війни. Вольтер колись сказав, що він не знає нації, яка збагатилася б у результаті ведення війни. Цікаво, чи знає фюрер німецького народу Адольф Гітлер ці слова Вольтера?

Гущенко піймав себе на тому, що гіпертрофовано-зелена, майже синя трава на клумбах нагадує йому кольори Поля Ґогена. Кольори полотен Ґогена, заборонених у Німеччині.

У виставковій залі радянського декоративного мистецтва було майже порожньо. Німці сьогодні чомусь обходять радянський павільйон. Можливо, насолоджуються першими весняними днями на природі? Навряд. Не той історичний момент. Готуються до війни? Скуповують у крамницях те, що можна ще придбати? Цього теж не було помітно.

Відвідувачі, які все ж заходили подивитися виставку, виглядали досить безтурботно як для громадян країни, що веде світову війну. Можливо, більш криваву і жахливу, ніж світова війна 14-го року! А може, це безумство ще можна зупинити? Кому таке під силу? Сталіну? Черчиллю? Може, Рузвельту? Побачимо.

З уривків розмов відвідувачів виставки виходило, що народ підтримує свого фюрера. Може, вони говорять так, побоюючись гестапо? Та ні, ніби не схоже. Вирази облич досить щирі.

Гущенко купив у хлопчини-продавця газет свіжий номер «Беобахтер». Її дуже легко відрізнити від інших газет. Вона має незвичний для Німеччини американський формат — значно довші шпальти. «Швидше за все, це ідея самого Гітлера», — подумав Гущенко. Газета націонал-соціалістів, звісно, має відрізнятися від інших.

«Беобахтер» писала, що німецькі війська увійшли в нейтральні країни лише для того, щоб