Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

я доводив, що це помилка, що я з маркізою де Шосґро не знайомий, — Ґермантів приятель на мої докази так і не зважив. «У такому разі ви знайомі з її сестрою, все на одно виходить! Ви бачилися з нею у Шотландії». У Шотландії я зроду не бував і для годиться спробував переконати в цьому свого розмовника, але даремне я пнувся зі шкури. Сама маркіза де Шосґро сказала, що ми з нею знайомі, і вірила в це цілком щиро, бо тут на самому початку зайшло якесь непорозуміння, — принаймні вона до мене завше віталася при зустрічі. З маркізою, хоч круть, хоч верть, ми оберталися в одному світі. Формально моє знайомство з сестрами де Шосґро було непорозумінням, але для світських людей воно відповідало моєму становищу в товаристві, якщо можна говорити про становище в товаристві такого молодика, як я. Тож, хай би там скільки набалакував на мене та ще й при мені Ґермантів приятель, те уявлення, яке склалося в нього про мене (зі світського погляду), не принижувало і не вивищувало мене. Словом, для тих, хто не грає в театрі, нудота проводити життя завжди в одній личині де й дівається, — ніби ми вийшли на кін, — досить комусь іншому скласти про нас фальшиве уявлення, повірити, що ми дружимо з не знайомою нам жінкою і що ми познайомилися з нею під час цікавих мандрів, яких ми не робили. Такі помилки збагачують життя і навіть приємні, якщо позбавлені непробивної запеклосте тої помилки, яку робила і якої так і не визнала аж до смерти нетямуща статс-дама принцеси Пармської, зашкарубла в переконанні, що я доводжуся родичем нуйному адміралові Жюр’єну де ла Ґрав’єру. «Вона не дуже розумна, — сказав мені дук, — та ще й у голову їй б’є хміль, по-моєму, вона кланяється Бахусові». Насправді пані де Варамбон пила тільки воду, але дук осідлав свого коника.

— Але ж, ваша високосте, Золя не реаліст, він поет! — сказала дукиня Ґермантська; тут вона вже спробувала узгодити свій смак із критичними статтями, прочитаними в останні роки.

Досі принцеса Пармська з утіхою шубовсталася в духовній купелі, купелі збовтуваній навмисне для неї, вважаючи її для себе такою наснажливою, дозволяючи, щоб на неї накочувалися й підхоплювали її один по одному парадокси, коли це шугнув вищий від інших дев’ятий вал, і вона аж скочила з переляку, що він її перекине. І уриваним голосом, ніби їй перехопило подих, повторила:

— Золя поет! •

— Авжеж, — зі сміхом відповіла дукиня, ущасливлена цим нападом ядухи. — Хай ваша високість зверне увагу, як звеличує він усе, чого діткнеться. Скажете, він дотикається лише того, що... приносить щастя! Але у нього все виростає до велетенських розмірів: він епік гноївки, Гомер клоаки! Йому не вистачає великих літер для слівця Камброна.

Попри перевтому принцеса була зачарована; зроду вона не почувалася краще, ніж зараз. Ці божественні обіди в дукині Ґермантської тонізували її завдяки надміру соли, і вона не проміняла б їх навіть на життя в Шенбрунні — єдину річ, яка їй лестила.

— Він пише його з великого К? — скрикнула віконтеса д’Ар-пажон.

— Гадаю, радше з великого Г, кохана, — озвалася дукиня Ґермантська, заразом весело перезираючися з чоловіком, мовляв: «Чи не дурепа?»

— О, власне, — сказала дукиня, обдаровуючи мене усміхненим і солодким поглядом: як добра господиня, вона хотіла вразити своїми знаннями про маляра, який мене цікавив особливо, і воднораз дати мені змогу показати мої знання, — о, — вела вона, обмахуючись віялом із пір’я з виглядом господині, свідомої того, що вона виконує сповна обов’язок гостинности, і щоб нічого не проочити, подала знак підкласти мені ще шпарагів під соусом зі збитими вершками, — о, здається, то, власне, Золя написав етюд про Ельстіра, ви оце дивилися його роботи; зрештою тільки ці роботи мені й подобаються, — додала вона. Насправді, Оріана не терпіла малярства Ельстірового; але вважала за цінне й незрівнянне все, що було в її домі. Я спитав у дука

Ґермантського, чи не знає він, хто цей добродій, зображений у циліндрі на людовому святі, — чи не той самий, що й на почепленому поряд портреті, де він виглядав так урочисто, датованому десь тим самим часом, коли Ельстір ще не знайшов себе і перебував під впливом Мане.

— Ой леле! — вигукнув дук. — Знаю, що це чоловік відомий, у своїй царині не останній, але мене підводить пам’ять. От на умі мотається... пан... пан... дарма, забув. Його прізвище скаже вам Сванн, то Сванн намовив мою дружину купити ці махини, а Оріана надто делікатна, боїться уразити когось, як відмовить; між нами мовлячи, — у мене така думка, що Сванн підсунув нам базарні ляпанці. Скажу вам одне: цей йогомосць був для Ельсті-ра чимось ніби меценатом, він створив Ельстірові ім’я й не раз видобував його з тарапатів, замовляючи йому полотна. З подяки — якщо тільки це можна вважати за подяку, це залежить від смаку, — художник намалював його вичепуреним, і на цьому портреті в мецената досить кумедний вигляд. У вашого понтифі-ка, може, розуму й на трьох стане, але він, безперечно, не знає, при якій оказії надівають циліндр. Серед усіх цих простоволосих дівчат він скидається на підчарченого провінційного нотаря. Але ви, бачу, тямитеся на тих картинах. Аби я знав, то був би й сам підкувався, щоб могти з вами позмагатися. Зрештою над Ель-стіровим малярством не треба морочитися — це не «Джерело» Енгра і не «Едуардові діти» Поля Делароша. Що ж, можна визнати: тонка спостережливість, кебетливо, по-паризькому, — і бувайте здорові! Щоб оглядати Ельстірові роботи, не треба бути ерудитом. Я розумію, що це шкіцики, але ж і шкіцики могли б бути кращі. Сваннові стало нахабства умовити нас купити «Пучок спаржі». Цей пучок навіть пробув у нас кілька днів. На картині нічого немає, окрім пучка спаржі, саме такої, як ви оце їсте. Але я не став їсти спаржі пана Ельстіра. Він заправив за неї триста франків! Триста франків за пучок спаржі! Красна їй ціна — луїдор, навіть на початку сезону! Її не вгризеш. Коли він до таких речей додає